Юрій Винничук - Аптекар

— Я завжди немилосердно серйозний. Франц каже, що скоро почнеться війна. Усім нам буде непереливки.

— Немирич казав те саме.

— Немирич передбачає, а Франц знає. Має такий дар.

— Отже, Голема ви створюєте для війни?

— Для свого самоствердження. Таке солодке почуття — усвідомлювати себе деміургом! Творити нових істот, а в кожній такій істоті будувати свій, лише їй притаманний світ. Спробуйте — це доволі заразливо. Далі уже важко спинитися. Хочеться розкривати якісь великі таємниці. Наприклад, таємницю смерті. Що було з нами перед нашим народженням? А що буде опісля? Вас це ніколи не цікавило?

— Чому ж ні? Цікавило. Але я знаю одне: нам це не дано пізнати.

— Помиляєтеся. Я вже на порозі пізнання. А ви ніколи не замислювалися, що буде, якщо колись винайдуть еліксир безсмертя? Такий винахід стане фатальним доказом того, що раніше померлі ніколи вже не воскреснуть. Бідолахи — навіки мертві! Ні-ні, це буде несправедливо, — він засміявся, обняв мене і запропонував випити. До нас долучилися Юліана, Амалія і Франц. Ми одійшли в глиб зали і вмостилися за порожнім столом. Франц приніс глечика з вином.

— У повітрі уже літає запах пороху, смерті, трупів і крові, — промовив Йоган несподівано сумним голосом. — Передчуття війни завше п'янке і заворожливе, але тільки на початку. Потім, коли війна настає насправжки, а ти не береш у ній безпосередньої участі, запановує пригнічення, постійний тремт, тривога. Це тисне на свідомість, відволікає, не дає зосередитись, і тоді ти не витримуєш і йдеш на війну. І вже йдучи, відчуваєш себе так, мовби народжуєшся знову для якогось нового життя. Тобі починає здаватися, що з твоїм приходом усе зміниться, прийде якийсь шалений злам. Але це тільки така злуда. Бо насправді нічого не міняється, не переламується. Дні битв поволі перетворюються на рутину. Так само, як і будь-який шлюб. Багнеться змін, перемог, атак. А натомість настають дні сповнені очікувань, перемир’я, лінивих пострілів. Коли 19 травня 1643 року французи під командуванням принца Конде розбили іспанські війська у битві при Рокруа, я був у армії Конде, а потім, як і Юліана, під Дюнкерком. І попри все — чудовий був час.

— Я слухала тебе і… — почала було дівчина своїм природним голосом, та, помітивши мій подив, пояснила: — Франц знає все. А мені хочеться нарешті побути самою собою… Так от, я слухала тебе і мені подумалося, що людина, яка вже опинилася коли-небудь у горнилі війни, ніколи не зможе почуватися затишно пізніше, коли війна завершиться. Бо, пройшовши війну, ти стаєш кимось, хто спізнав істину, і ти навіть готовий її проповідувати. Але нема кому слухати. Пробувши скількись часу в бруді і крові, ти хочеш бачити світ чистим і неспотвореним, чесним і справедливим. Але натомість бачиш щось зовсім інше… І справді, як ти кажеш, багнеться змін. Атака пориває, ти чуєш за спиною крила і в мить, коли атакуєш, відчуваєш шалений захват. Тому опісля, коли настають оті нудні дні, про які ти згадав, душа з цим не годна змиритися. Душа бунтує і рветься до бою… Французи стояли під Дюнкерком десять років. Не знаю, як стільки часу можна витримати. Для мене року вистачило, аби ледь не завити, коли не відбувалося нічого. Я жила лише штурмами і нічними ворожими вискоками. А потому зашивала рани, краяла, різала, тяла…

— Дюнкерк був неприступною фортецею з глибоким ровом і високим валом. І доки не прибули козаки на чолі з Богданом Хмельницьким, діло не рухалося, — сказав Йоган. — Щойно тоді й почалося найбільше свято. Не було дня без бою. А потім козаки, розвідавши околиці, підступом проникли у фортецю, відчинили браму, і нарешті увірвалися ми. О, який то був захват — бігти вперед! У правиці — меч, у лівиці — пістоль. І цей крик, цей божевільний крик атаки — він і досі звучить мені у вухах. Інколи прокидаюся серед ночі і кричу… кричу щось невиразне, безглузде… саме те, що кричать в шаленому зударі з ворогом… коли криком своїм прагнеш його ошелешити…

— Мене теж ніколи не покидають сни, де ревуть гармати, скачуть коні, лунають крики й команди, — продовжила Юліана. — Запах крові, гниючих ран, розпанаханих животів із виваленими кишками, сморід екскрементів — усе це не забувається, усе це поруч, хоч бити сидів у кошику троянд. А відтак підсвідомо ти вже очікуєш нової нагоди опинитися на війні. Бо той звір, якого вона пробудила в тобі, уже ніколи не заспокоїться, а буде постійно мучити, рватися на волю. Тому що ти, бачачи, як гинуть товариші, як їхня кров і мозок цвиркають тобі на обличчя, не можеш заспокоїтися, доки не відімстиш, доки не вб’єш стількох, скількох тобі здаватиметься достатньо. Але ніколи не буває достатньо. Хіба не таку вас, Мартине ?