Юрій Винничук - Аптекар

Запанувала тиша. Я уважно стежив за реакцією кожного, але не зауважив нічого особливого. Усе змінилося, щойно Зиморович раптом, звертаючись до доктора Ґрозваєра, промовив:

— Я чув, ваш син мав їхати на науку до Кракова. Однак затримався. — При цих словах Ґрозваєр спохмурнів, воліючи, мабуть, не чути цих слів. Але Зиморович продовжив: — Може, потребуєте якоїсь допомоги? Рекомендацій?

— Ні-ні, — відмахнувся доктор, — він застудився на полюванні. Нічого серйозного.

— А як лови — вдалися?

— Цього разу були самі зайці.

— Що ж — раз нараз не випадає. Не часто трапляється таке знамените полювання, як те, що відбулося влітку, коли ловці привезли аж два вепра і чотири сарни і смажили на оболоні, — промовив Зиморович. — Здається, на тім бенкеті були майже всі тут присутні зі своїми синами. А ви, пане Зількевич. Ви були на тому полюванні?

Зінькевич засовгався і вимушено усміхнувся.

— Та я що, я краще орудую оцим, — він показав на виделку і ніж, — оце моя рогатина і це мій спис.

Усі розсміялися. Я знову уважно оглянув усіх присутніх. Хтось із них або з їхніх синів був замішаний в обох убивствах. Таке враження, що Зиморович затіяв цю розмову недарма, бо й він уважно стежив за реакцією кожного. Та небавом уже всі розбилися на маленькі групки і поринули у якісь свої приватні розмови, доктор Геліас запропонував мені одійти до вікна, пояснивши, що хоче порадитись.

— Знаєте, я хочу довіритися вам у тому, що зі мною сталося цієї ночі. Це така дивна придибенція, що я не можу отямитися. Уявіть, що десь так над самим ранком, ще тільки починало сіріти, я відчув на вустах чиюсь долоню в шкіряній рукавиці. Холодну і шорстку. А біля горла — кинджал. Я розплющив очі. Наді мною стояв невідомий. Обличчя його видно не було. Я подумав, що то сон. Але почув виразний шепіт. Голос був хрипкий. Він нагадав мені давню історію з моєї нерозважної юності… Колись я звабив одну дівчину, ну, а потім, як то часто буває, покинув. Я не мав жодної звістки від неї. А тепер з вуст цього незнайомця довідався, що вона народила від мене дитину і, намагаючись приховати гріх, кинула її у річку. За те її втопили. А дитина вижила. І ця дитина стояла наді мною. То був син. Дорослий син. Він говорив, не висловлюючи жодної люті, говорив спокійним твердим голосом. Я слухав, затамувавши подих, і не міг нічого відповісти. Та, зрештою, що я мав відповісти? Чим я мав виправдати себе, якщо загубив чиєсь життя. Нехотячи. Зовсім нехотячи. Хоча… це, мабуть, не зовсім так.

Він замовк і зітхнув. Я був немало здивований, що він у цьому звіряється мені.

— Я міг би поцікавитися, які у нього є докази, що він мій син, але він сам назвав ім’я своєї матері. Назвав те місто, де це сталося. Назвав рік. Він не казав, як він жив увесь цей час, хто його виховав. Нічого більше. Тільки кинув на прощання: „Я тільки хотів, аби ти знав: я вижив і живу з тобою в одному місті!“ І зник… І що мені тепер із цим робити? Як мені жити, усвідомлюючи, що мій син десь тут?

— Ви б хотіли з ним зустрітися ще раз?

— Навіть не знаю. Минуло понад тридцять років. Можливо, ми вже десь і перетиналися… Це жахливо. Я сьогодні висповідався, панотець наклав на мене покуту. Але від цього мені легше не стане… — Він узяв келих з вином і надпив. — Тепер я буду прискіпливо ловити на собі його погляди. Це хтось, ясна річ, не з нашого кола. Який-небудь візник, конюх, швець або…

— Не схоже. Людина, яка насмілилася прокрастися серед ночі до вашого покою і приставити кинджал до горла?

— Маєте рацію. Його міг врятувати і взяти на виховання не конче простолюдин. Може, то вояк чи морець. Однак яким чином він довідався про мене? Тепер мене це буде гнітити. Можливо, доведеться поїхати в Сянок. Чей же там відкриється таємниця. Мені хочеться її знати і водночас ні.

— Шкода, що я не можу вам чогось порадити.

— Та ні, я потребував не так поради, як можливості виговоритися. Вдома я ж бо нікому нічого не можу розповідати про це. Але буду вдячний, якщо вам колись при нагоді спаде на думку якийсь вихід з усього цього. Він мене не попереджав, аби я не шукав його. Можливо, навмисне. Можливо, якраз він і хоче, аби я його тепер відшукав, як він мене.

Щойно ми з доктором Геліасом долучилися знову до столу, як мене взяв під руку Калькбреннер і зашепотів:

— А що? Не надумали ще добути панну з мандрагори?

— Важко второпати, коли ви жартуєте, а коли кажете правду, — відказав я.