Юрій Винничук - Аптекар

Якось чоловік її запросив своїх друзів на гостину. І коли гості мили руки, раптом зник стіл, миски, тарілки, страви, усі глечики, пляшки і чарки. Гості не могли надивуватися! Але заки вони роззиралися по всіх закамарках, шукаючи, куди воно все зникло, раптом пролунав страшний гуркіт у вітальні, і всі побачили стіл, заставлений розкішним посудом зі стравами, яких раніше тут не було. Під стіною стояв великий креденс із кришталевими, срібними і золотими карафками і кухлями, що були наповнені мадярськими, рейнськими й кіпрськими винами. На кухні у мисках і тарелях лежали страви, ніколи раніше не бачені. Гості вагалися пробувати ці страви, однак, підбадьорені сміливішими; сіли за стіл і взялися за обід, який виявився просто чудовим. Та щойно вони скінчили обідати, і настала черга для товариської бесіди за вином, як усе відразу зникло, і з’явився старий стіл із тими стравами, які були наготовані хазяями. Але гості були такі ситі, що ніхто не захотів вечеряти.

Отже, браття і сестри, це доводить, що диявольська мана не завше буває оманою, і трапляються правдиві диявольські дари. Тії напасті інкубові тривали кілька місяців, аж поки жінка звернулася з молитвою до святої Параскеви і навіть дала обітницю цілий рік носити рясу черниці, маючи надію, що зможе заступництвом святої звільнитися від того лиха. І власне так сталося. Три дні і ночі провела Пелагія в храмі Святої Параскеви П’ятниці, зодягши на себе чернечу рясу. Молилася і била поклони, не бравши до вуст нічого, крім води. А в цей час над церквою раз по раз лускали громи і шмагали блискавки, але четвертого дня Пелагію зустріла погідна днина. Вона, як і обіцяла, проходила увесь ріку рясі, і той нечистий перелесник таки відступив від неї.

Тому кажу вам, браття і сестри, будьте чуйними, бо чигає на нас величезна кількість, ба навіть армія демонів, і багато демонів поселилося в людях. Недарма Христос на питання „Яке твоє ім’я?“ — чує у відповідь: „Легіон, бо нас безліч“. Диявол не спить. Він, як каже апостол Павло, „немов лев рикаючий, ходить навколо і хоче нас пожерти“.

І знову легеньке пирхання Франца і штурхан Калькбреннера. Амалія натомість стояла штивна, наче статуя Мелюзини на Ринку. Жодна ознака емоцій не вималювалася на її вродливому личку. Туго запнутий корсет стискав її талію, увипуклюючи ідеально круглі сідниці, на які не один богобійний парафіянин кидав око зизом. Еге, турки не дурні, коли жінкам постановили молитися позад себе, бо під час биття поклонів нічого святого в голову не полізе. Як от і мені.

У винарні окрім доктора Геліаса, Бартоломея Зиморовича, нас із Юліаною, Калькбреннера з Амаліею та Францем, якого Йоган відрекомендував як лицаря Франца фон Фуссенбруннера (де я вже чув це прізвище — а-а, та ж то той гвалтівник, якого притовкла Рута, тільки ім'я в нього було інше), були ще доктор філософії і медицини, райця Мартин Ґрозваер, доктор вільних мистецтв і філософії, райця Микола Зіхініус, пан Станіслав Ґайдер, власник винарні, доктор Леон Урбані — усі з дружинами, лавничий суддя Томаш Зількевич, вдівець, і Юрій Немирич [16] Немирич Юрій (1612–1659) — український магнат, патріот, воєначальник, державний діяч і дипломат доби Хмельниччини. Автор проекту Гадяцької угоди. , дипломат.

З усіма я був знайомий, окрім останнього.

— Ви не знайомі з Юрієм Немиричем? — заметушився доктор Геліас. — Це автор знаменитого трактату „Discursus de bello Moccovito“, в якому він грунтовно описав, як розбити мосхів.

— О, — зрадів я, — авжеж, чув. Коли я навчався у Падуї, цей трактат уважно вивчали. Венеційці намагалися звернути увагу турків на Московію, аби вони облишили Європу. І з цією метою відправили вашу працю до Константинополя. Заки був султан Мурад, діло ніби йшло добре, але, коли його змінив божевільний Ібрагім, усе провалилося. Шкода, що цей план так і не було втілено.

— Нічого, — сказав Немирич. — Ми ще його втілимо. Біда тільки, що багато хто в Речі Посполитій не розуміє, яка загроза чигає зі Сходу. І замість того, щоб перетворити Річ Посполиту двох народів на Річ Посполиту трьох народів, ви поводитеся, як варвари. Забороняєте русинам відкрито провадити свої релігійні обряди. Не далі як учора я був свідком просто таки обурливої сцени. Православний священик зі свічками і дзвінком, як то узвичаєно, ішов дати причастя людині, що лежала на смертному одрі. І що ж? Міські райці оштрафували ставропігійське братство на тридцять золотих. А бувало, що за таке й ув'язнювали!