Юрій Винничук - Аптекар

Я слухав, затамувавши подих, ніхто ще мені таких слів не говорив, я закушував губи, аби не вирвалося з мене те, що могло вирватися. Що буде, коли вона довідається, що її Лоренцо насправді дівчина? Якщо її кохання зайшло так далеко, що життя їй не миле, це може її заламати до решти. І що буде, коли вона довідається про мої почуття до Юліани? Холодної і неприступної, замкненої на ключ. Ні, так, як вона, я Юліани не кохав. Я контролював свої почуття, не даючи їм розгорнутися настільки, щоб геть втратити голову. Я просто був готовий закохатися по самі вуха, втелющитися до самозабуття, але не зараз, і не у фантом. Юліана була на досяг руки, але водночас десь за обрієм. Я теж ловив, як і Рута, її доторки, але дещо спритніше, принаймні мені так здавалося. Я нічим себе не видавав, але добре бачив, що Юліана воліє тримати відстань, що вона щось приховує, щось носить у собі таке, про що я не здогадуюсь. Щось схоже у мене в житті вже було. Дивно, як воно збігається. Там, у Падуї, я часто ходив на прогулянку з донькою одного крамаря, ми їздили до Венеції й каталися на гондолах, тримаючись за руки, бо в Падуї така прогулянка була б неможливою. Якось гондольєр запропонував завезти нас на Лідо. Він завіз нас туди в обід, а ввечері мав забрати. Острів був пустельним, піщані заспи курилися жовтими клубами. Ми роззулися і бігали по піску, а коли в один із моментів, я упіймав Марієтту і, притуливши до себе, хотів поцілувати, вона замотала головою так пристрасно, мовби я намагався відкусити їй носа. Я запідозрив, що їй це неприємно, але не міг повірити, що таке можливе, адже ми вже тривалий час були разом, правда, обмежуючись лише доторками і не надто тісними обіймами. Вона побігла, я догнав її, повалив на пісок і знову спробував поцілувати, але вона відбивалася від мене з усіх сил, торочачи безупину: „Ні, ні, ні!“

— Що таке? — не витримав я. — У чому справа?

І тоді вона сказала мені таке, від чого довго не міг отямитись. Вона сказала:

— Ненавиджу все це… поцілунки… мокре з мокрим…

Її обличчя і справді демонструвало відразу. Я підвівся, усе ще стоячи над нею на колінах, поклав їй руку на лоно, лише на мить відчувши під долонею його густий пушок, бо вона тут таки мою руку змахнула, мов жабу, і запитав:

— А мокре в мокре тобі теж не подобається?

— Не пробувала і не хочу.

— Чому ти досі не в черницях?

— Бо тато не дозволяє. Хоче, щоб народжувала йому онуків.

Вона рвучко випросталася й обтрусилася. Рухи її були нервові. На просвіт я бачив її довгі рівні ноги, налиті стегна й не вірив своїм очам, що така краса недосяжна.

— І куди ж ти дінешся?

— Втечу в монастир.

Далі ми майже не розмовляли. Забрівши на старовинний цвинтар, де були поховані померлі від моровиці, мовчки вчитувалися в їхні імена, дивилися, скільки вони прожили, і чекали на гондолу. Більше ми з Марієттою не бачилися. Згодом я почув, що вона справді втекла до монастиря, батько намагався її звідти викрасти, але втрутилася влада, і старий змирився.

З Юліаною у мене повторювалося щось подібне, хоч я ніколи й не намагався її поцілувати чи обняти, але, можливо, то був такий самий випадок. Та фраза „мокре з мокрим“ мене довго не відпускала. Я не міг навіть уявити, що хтось може так бридливо потрактувати цілунки чи любощі. Але переді мною стояла Рута, і очі її блищали від сліз. І я міг її торкнутися. І я узяв її за руки і стиснув. Пальці її були теплі й непокірні, вона не висмикнула їх, лише продовжувала дивитися на мене з надією. Я мовчав, шукаючи слів, але не знаходив, а що продовжувати отак далі стояти було безглуздо, я випустив її руки, й вони опали вздовж тіла, а за хвилю піднялися до грудей, і пальці її сплелися, мов до молитви.

— Я боюся вас розчарувати, — врешті промовив я. — Не все так просто. І я не можу поки що все вам пояснити.

— Але чому? Чому? — не повірила вона почутому. — Що ви знаєте таке, чого мені не варто знати? Я хочу це знати. Я мушу знати. Бо інакше ніколи не заспокоюся. Це буде мене мучити.

— Так, напевно… мене теж дещо мучить… Але мусите трохи потерпіти. Я всього й сам не знаю. Вірте мені — трохи витримки, і все проясниться.

Я відвернувся, приховуючи своє хвилювання, бо не мав для неї слів, як не мав їх і для себе».

«Березень 1648 року.

Однієї неділі доктор Геліас запросив мене з Юліаною після служби Божої до шинку „Під Трьома Гаками“ на обід. Від самої моєї появи у Львові в образі Мартина я змушений був вдавати хоч і не ревного, але католика. Принаймні ходив до костелу щонеділі разом із Юліаною. Рута ходила до православної церкви, але, мабуть, з того самого огляду, що і я — аби не виділятися, бо я зауважив, що молиться вона по-своєму. Я тим не дуже переймався і не розпитував її ні про що. Я зазвичай ходив до домініканського костелу Божого Тіла, але доктор запропонував відвідати з ним кафедральний собор, де мали також зібратися усі запрошені на обід. Отож я побачив на службі чимало різних достойників, включно з війтом, лавниками і райцями.