Юрій Винничук - Аптекар

Йоган зупинився над Амалією і поклав руку на її голову. Вона нічого з того, що він зараз говорив, не сприймала або не чула, вуха мала затулені, а очі заплющені. Писк мандрагори її зневолював.

— Жінки пильно бережуть свою таємницю, — Йоган говорив це, погладжуючи Амалине волосся. — Знаючи геть усе, жінка просто не може бути дурепою. І я розумію ваш подив, коли ви мені заперечите, назвавши цілу зграю знайомих вам дуреп. Але я вам поясню це дуже просто. Якщо котрась із них є дурепою, то це тільки така її роль, яку вона повинна зіграти для більшої різноманітності. Жінки виконують вказівки Місяця, свого мозкового центру. Властиво, Місяць — це суцільний титанічний мозок. І це він дає окремим жінкам вказівку бути ідіотками, пройдисвітками, стервами, хвойдами, вар’ятками з мокрою головою, повіями, нехлюями, ледацюрами, скандалістками, вертихвістками…

— …і феміністками, — встряв Франц.

— Що ти сказав? — здивувався Йоган. — Якими ще феміністками?

— А-а, та це такі чудиська, які з’являться років так за двісті, — засміявся Франц.

Йоган кивнув у його бік:

— Ви чули? Отакі тепер слуги пішли. Вони деколи знають щось більше за свого хазяїна. Але я продовжу. Єдиний можливий стан, коли жінка виходить поза межі впливу Місяця, — це стан сп’яніння. Алкоголь діє на жінку настільки сильно, що повністю міняє її єство. Але саме тому, що тоді жінка втрачає над собою контроль, а Місяць не може вже нічим їй допомогти, її мозкові здатності атрофуються. Жінка дуже швидко і легко може перетворитися на пиячку, бо перестане отримувати Місячну енергію. Така жінка вже нічого цікавого вам не скаже, пам’ять її цілковито стерта. Але значно цікавішою для вас може бути жінка, яка хильне з вами. Ось тоді й не ловіть ґав, а спробуйте розпитати її про стосунки з Місяцем. Досі ще жодна сп’яніла жінка цього не заперечила. Котра хитріша — може хихотіти, жартувати, баки забивати, а деякі так-таки вивалять правдоньку, аж вам мороз поза шкіру піде. А, до речі, ось що пише Джованні Бокаччо в трактаті „Ворон“. — Йоган узяв у руки книжку в сап’яновій оправі і зачитав: — „Жінки вдають із себе полохливих та соромливих істот. Глянути вниз із висоти не можуть — закрутиться в голові. Купатися в морі — живіт заболить. Вийти в темряві на вулицю — борони Боже, бояться духів, привидів, мари всякої. Миша пробіжить, вітер гупне віконницею, камінець упаде з даху — вони вже тремтять, бліднуть… Та коли їх чекає коханець, стають вони безстрашні, мов тигриці, й крадуться дахами серед ночі, попри озброєну сторожу, ба навіть через цвинтар, уперто прямуючи туди, де їх добряче відгецкають. Усі жінки мінливі, і не мають ані найменшої постійності. За одну годину встигають вони тисячу разів захотіти і сприкрити одне й те ж, за винятком любощів, бо цього їм хочеться завжди. Усі вони зазвичай самовпевнені й переконані, що все їм належиться, що вони варті найвищих почестей і найгучнішої слави, та що без них чоловіки не варті нічого. Господь святий знає, де жінка тримає напоготові сльози, щоби пролити їх за першим-ліпшим бажанням“.

Він відклав книжку, перехилив келих і, обвівши нас поглядом, промовив:

— Амалія — вершина мого мистецтва. Либонь, ви вже здогадалися, що витворив я її з мандрагори. Я! Сам!.. Ну, не зовсім сам, бо ось із ним. — Він кивнув на Франца, а той задоволено усміхнувся. — Вона ідеальна істота! Безвідмовна. Покірна. Добра. Нічого ніжнішого я у своєму житті не зустрічав. Ідеальна жінка, бо ви ж знаєте, що в кожній жінці живе тестьова. Але не в Амалії. Вона сама собою. І, здавалося б, незалежна для Місяця. А однак… однак є певні підозри, що все ж таки залежна.

— Як же це можливе? — поцікавився я. — Адже не Місяць її сотворив.

— Місяць сотворив мандрагору, — сказала Рута, — але та, що годиться для магії, виростає лише під шибеницями.

— О ! Власне! — підхопив Йоган. — Отут уся притичина. Я просив Франца, аби він, викопуючи корінь, пильнував, чи Місяць не визирає з-поза хмар. Однак, видно, він недопильнував. Від Місяця важко сховатися. Коли я працюю над своїми записками, де розкриваю найголовнішу жіночу таємницю, то Місяць завше зазирає до вікна. Його погляд падає на стіл, устелений паперами, він уважно вчитується в те, що я написав. Я сміливо вдивляюся в його бліде обличчя і бачу, як міняє воно барву, наливаючись гнівом. Я не можу перешкодити йому в читанні, його погляд проникає крізь будь-яку перешкоду. І страх проймає мене: що він зробить зі мною, прочитавши все до кінця? А потім я чую теплі кроки Амалії, вона наближається до мене, і моє серце стискається від передчуття невідомого. Ось вона заходить, і ніжний її голос обволікає мене, мов золота павутина: „Що ти пишеш так пізно, любий? Тобі ще не хочеться спатки?“ Її руки лягають мені на плечі, лоскочуть шию, вуха, вона нахиляється, і я відчуваю спиною доторк її пружних грудей. Обличчя її тулиться до мого, вуста наші зустрічаються, але я бачу, що очі вона не заплющила, як робить це завше при поцілунку. Очі її відкриті й скошені у бік столу. Вона цілує мене, пестить, а очі її вчитуються в рукопис. І я бачу в очах її зимну лють, я бачу в очах її свій кінець. А проте покірно встаю з-за столу і йду за нею, за рукою, що веде мене, йду в сутінки сусіднього покою, де ми обоє падаємо в глибокі сніги простирадл, ковдр і подушок, де вона сплітається зі мною в одне ціле. І я, той, хто розгадав її таємницю, впокорено лежу на хвилях, що мене гойдають. На хвилях, що несуть мене у смерть.