— Я чув, що не лише ребе Льов працював над створенням Голема.
— О-о, так! Ребе Еліяху з Холма теж його сотворив. Але так по правді, то важко згадати таке місто на наших теренах, де не було рабина, який би не замислився над створенням якого-небудь андроїда.
— То вас саме через це розшукують?
— М-м… не тільки. Але звідки ви знаєте, що мене хтось розшукує?
Я вийняв з кишені папери і простягнув йому. Йоган запросив нас сісти біля невеликого столика, а сам став читати, і вираз його обличчя закипав од гніву. Франц приніс вино, келихи, великий шмат сиру і теж сів неподалік. Йоган закінчив читати і вилаявся.
— Звідки це у вас? — він помилив паперами в повітрі.
— Це я їх роздобула, — сказала Рута. — Вершник, який їх віз, напав на мене у моїй хаті і хотів згвалтувати. Я боронилася і, нехотячи, убила його.
— Хо-хо! — вигукнув Йоган. — А далі що?
— Далі я його обшукала, заволокла у сад і закопала. Він і досі там лежить. А кінь його в мене.
— Прекрасна історія. Франце, налий усім вина. Мусимо це обмити. — Він підняв келиха з вином і виголосив: — За здоров’я юної панни Рути, переможниці лицарів. Бо той, кого ви убили, був лицарем на ім’я Альдорф фон Фуссенбруннер. Я знав його. Але нічого доброго про нього згадати не можу. Бачу, мені треба прискорити свій експеримент, знову мене вислідили.
— Та вий не дуже крилися, — сказав я. — Про вас багато хто гомонить.
— Таємничість завжди манила простолюд. Я намагаюся мало з ким спілкуватися. А це виглядає підозріло в очах примітивів. Ви знаєте доктора Геліаса? Ми часом зустрічаємося у невеликій компанії з іншими поважними достойниками. Розмовляємо на різні теми, інколи й на медичні. Цього мені достатньо, щоб не почуватися відлюдьком.
Несподівано звідкись виплила панна у довгій шовковій сукні зеленої барви. У пишному рудому волоссі, що спадало хвилями на плечі, біліли вплетені квіти латаття, а її великі вуста, здавалося, пили, а не вдихали повітря. Уся вона випромінювала здоров’я і міць, на щоках грали рум’янці, а перса вражали своїми формами. Йоган відразу підвівся, узяв її за талію, посадив біля себе і вручив келих.
— Ось Амалія, — проказав він з утіхою. — Як бачите, має дві руки, дві ноги, двоє персів, два ока, два вуха і, на жаль, лише одні вуста. Не рахуючи, звісно ще одних, потаємних, прихованих, магічних вуст ночі. Якби вона мала тих вуст значно більше — розсипаних, мов ягоди, по цілому тілу, всюди, де не торкнешся, — я б тільки й те робив, що цілував і цілував, і припадав би всім тілом до них, а вони — дивні чарівні пурпурові п'явки — висмоктували б мене до решти. Але вона має тільки одні вуста. І ними вона, крім цілування, їсть різне свинство — пляцки, цукерки, чоколядки, мармулядки, барбулядки, п'є вино, гарбату, воду, пиво, соки, узвари, валер’янові настої, молоко… А ще вона цими устами говорить, пашталакає, мимрить, бубонить, диркоче — о Господи, це навала слів, яку можна спинити лише цілунком! І коли я цілую оцей млин їжі і слів, оцей механічний слововитискач, я не можу побороти відчуття, що під час поцілунку якісь її невимовлені слова проникають разом із Амалиним наполегливим язиком у мої вуста і нищать усе, що я ще не встиг виговорити, всі мої щойно народжені слова, слова-немовлята — слабенькі, тендітні та кволі. А їхнє місце займають її слова, які беруть у полон мого язика, і я часто ловлю себе на тому, що промовляю не своїми, а чужими словами. Цілком можливо, що це відбувається і зараз. І не я вам оце розповідаю, а Амалія.
Амалія розплилася в задоволеній усмішці. Вона, здавалося, вже чула подібну тираду і тепер спокійно цмулила вино, перекинувши ногу на ногу та гойдаючи нею.
— Хто ж тоді я? — продовжив Йоган. — Я, вочевидь, лише інкубатор її слів. Добре, хоч думати я можу сам. Любов Амалії безмежна. Вона своїм коханням зневолює настільки, що я не лише розмовляю її словами, а й починаю дивитися на світ її очима. Дивитися на світ очима жінки — це часом потішно. Хоча й безглуздо. То однаково, що дивитися на світ очима бджоли, або вивірки, або сойки, або інфузорії [15] Інфузорії — відкрив їх уперше у 1670-х роках Левенгук, але саме слово існувало раніше й означало мікроскопічні організми, які рясно розвиваються в різних рослинних настоях, — infusum .
, яка, здається, й не має очей. Взагалі, любов — це дика примха, це покара Господня, котру мусимо нести невідь за які гріхи. От за віщо караюся я? Чому я конче повинен Амалію кохати? — Він поклав руку їй на коліно й уважно поглянув у її обличчя, яке ані на мить не змінило свого самозадоволеного виразу. — Мене це кохання висотує, позбавляє сил, я так часто думаю про неї, аж інколи здається, що коли я про неї забуду, то перестану існувати. Страх перед неіснуванням змушує мене кохати щораз глибше, і можете уявити, який з мене ідіот, коли я в цьому признаюсь. Я знаю, що не варто цього робити. Не можна жінці казати про такі сильні почуття, достатньо лише часом видушити — якщо вона вже дуже попросить: „кохаю!“ і все. А я, йолоп, лепечу й лепечу, кусаючи її вушко: „Боже, як я тебе кохаю… Як я тебе… Як я…“. І я ж бачу, що вона приймає це зовсім не як дар. Я бачу, що вона наперед знає кожне слово, яке я промовлю, і має наготовлену репліку, наготований жест і порух вуст. Усе в ній відпрацьоване до найдрібніших тонкощів, мовби від самого народження тільки те й чинила, що грала одну й ту саму п'єсу. Себто мене.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу