Юрій Винничук - Аптекар

Я був захоплений зненацька цім запитанням, мені чомусь гадалося, що вона говорила це все не для мене, але я погодився з її думкою, бо затишність мого мирного життя була позірна, насправді я ніколи не позбувся неспокою, я увесь час перебував мов на пороховій бочці. Натомість, хоч війна і була жорстокою і страшною, але зрозумілою, у ній не було таємниць і загадок. Ворог був відомий, наміри його — теж. Звідки він нападе — можна було розрахувати. Війна мала свої правила і закони. Тим часом правила і закони мирного життя тримаються на волосині, бо яка-небудь моровиця може зруйнувати їх, а натомість запровадити свої правила. І правила ці будуть ще жорстокіші, бо не дано тобі пристосуватися до них, вгадати, що треба зробити, аби не підхопити заразу. Війна справді очищала кожного з нас від якихось дріб'язкових чвар, манірності, брехні, ба, навіть від страху. Але вона ж і будила звіра. І звір той куняв також у мені. І дав себе знати, коли я змирився з убивством тих морців, які всього лише хотіли грошей. Мені була байдужою їхня смерть. А тепер я зрозумів, чому вона була байдужою і для Юліани. Ми носили в собі того самого звіра. Зрештою, як і Айзек, котрий теж бував на війні. Тепер нам з цим жити і жити.

— Очікування війни, — сказав я, — це те, що жевріє десь глибоко в мені, і я його відчуваю, але боюся роздмухати. Боюся, що знову зазнаю того сп'яніння, про яке ви говорили. А ви, Франце, теж воювали?

— О-о, де я тільки не воював! — похитав головою Франц. — Але скажу вам, що ваші війни — це дитячі забави проти тих війн, які прийдуть після вас. То будуть війни мільйонів і мільйонів. І в порівнянні зі страшним звіром, який вирветься тоді на волю, звір, що сидить у нас, — це тільки маленький шкодливий котик. Мій великий друг магістр Ульріх фон Юнгінген [17] Ульріх фон Юнгінґен — Великий Магістр, очолював військо Тевтонського ордену у битві під Грюнвальдом 15 липня 1410 року. , завше підкреслював, що війна, як і жінка, — не прощає зради. Війна в кожному з нас. Ми заручені з нею навіки. Кожен воював деінде, але тепер нас чекає спільна війна. Бо всіх нас єднає той самий шкодливий котик. Не називайте його звіром. Він не заслужив на це. Хоч і не дозволить нам пересидіти, а буде тихенько шкребтися, коли проб’є час. І цей час уже близько.

Він говорив якось загадково, мовби мав переконання в тому, про що говорить. Можливо, він і справді володіє даром передбачення, і нас чекають нові випробування?»

«Уже цілий тиждень Львів скидається на закипілий казан, в якому все булькоче, газує і кружеляє, бо скоро, ось уже незабаром 21 березня — Яре Свято, свято Морани, і народ кинувся готуватися до цього похмурого свята, як до чогось веселого і світлого, хоча воно було далеке від світлості, бо Морана пов’язувалася з моровицями, які збирали завше щедрі жнива у містах і селах. І хоча до Львова ще моровиця останнім часом не завітала, але була вона вже не за горами, і коса її спритно тяла, тож страх сковував усі думки міщан. У небі ввижалися знаки, хтось бачив Білу Пані на обрії верхи на білому жеребцеві, когось атакували мурахи й жуки, тривога кільчилася і випускала пагони, якими обплітала все довкруж. Народ потребував розваги, змоги виплеснути назовні всі свої пристрасті і забутися бодай на певний час. Свято Морани, коли поминали небіжчиків, насправді нічим не нагадувало Дня всіх померлих, коли засохлі квіти, опале листя, дощі, похмурі дні і довгі ночі викликають утому і бажання заснути, коли кінець року скидається на кінець життя. Та геть інакше все це сприймається в березні, коли природа прокидається і дає про себе знати барвами, запахами і звуками. У душах людей тоді теж прокидається весна. Тому увесь Львів уже тиждень жив тими моровими задушками, і кожен ладнав маску якогось свого предка, що помер чи то від мору, чи то від якої іншої напасті — холери або віспи, відшукував у скринях чи на горищах старі його лахи, приміряв на себе, крутився перед дзеркалом і підправляв, де треба. Не важило, наскільки воно гарно пасує і виглядає, нікого це не цікавило, бо всі й так носили маски, за якими чулися, мов за заборолом у своїй фортеці, могли й голими вийти до міста, сором зникав, усі умовності опадали під ноги. Оскільки вважалося, що одяг покійника має оздоровлюючий ефект, то оте перевдягання відгравало ще цю важливу функцію. Але не тільки одягом і маскою зображали пращурів, при цьому ще згадували якісь звичаї чи особливості померлого, його мову, поведінку, все бажано було відтворити так, аби, вийшовши на люди, можна було стріти якогось старого порохнявого діда, який би радісно вигукнув: „О, най би мене дурний цап в дупу луснув, коли то не пан Цвайґольд!“.