Юрій Винничук - Аптекар

Що б вона робила, якби те, що сталося сьогодні, сталося раніше? Чи рвалася вона б тоді на волю? Мабуть, що так, але можна з певністю сказати, що зробила б це уже без таких вражаючих емоцій, без такої пристрасті, яка розтоплює камінь, без болю в словах. А отже — нічого не добилася б. Усвідомлення цього трохи підняло їй настрій, з грудей звалився тягар, який увесь час мучив, тепер їй уже не треба потерпати, терзатися, щось фантазувати. Усе закінчилося. Не так, як би вона хотіла, та все ж… все ж вона тепер живе в аптекаря, а не в ката, і може займатися улюбленою справою. А мрія про лицаря так і зосталася мрією, він усе ще їде до неї на своєму коні, він усе ще долає важкий шлях, пробиваючись крізь перепони, але з кожним днем він ближче і ближче, Рута в цьому не сумнівалася і готова була знову чекати.

Вони йшли далі понад берегом, кожна занурена у свої думки, врешті Юліана запитала:

— Чому ти не закохалася в Мартина?

— Не знаю, — шморгнула носиком Рута. — Мені здалося, що саме ти мій ідеал, той лицар зі снів. Ти мені затулив… затулила весь світ. — Вона поглянула на Юліану: — А чому ти не закохана в Мартина?

Юліана усміхнулася з гіркотою:

— Можливо, колись я в когось закохаюся, але… це буде не скоро.

— А Мартин? Він не був у тебе закоханий?

— Ні, — Юліана вирішила не посвячувати Руту у свої стосунки з аптекарем. — Я не давала йому для цього жодного приводу. Якщо чесно, я завжди щиро бажала, аби ви були разом. Ви так гарно пасуєте одне одному.

— Не знаю. Це теж, певно, буде не скоро. Якщо буде. І зрештою, не від мене залежить.

— Принаймні ти зараз вільна. Каспер виявився порядною людиною.

— Так, я йому вдячна за це. Загалом, якби не він, я б уже давно перетворилася на попіл. І весь час від тієї хвилини, коли мене було помилувано, я мовби живу іншим, другим життям, у якому мені не вистачає мене колишньої. І це друге життя я ціню більше, ніж те перше, коли я не боялася смерті, і мені здається, що я зраджую оте моє перше життя.

— Тепер боїшся?

— Тепер боюся. Десь шаленіє моровиця і хтозна, чи не наближається до нас, і тоді доведеться кудись тікати. А я цього теж боюся. Бо я сама. У мене нікого нема, окрім мого коника. А тепер і мрія розтанула.

Юліана подумала, що Лукаш так само живе іншим життям, життям Мартина, а вона — життям якогось неіснуючого Лоренцо, їх уже троє таких, що живуть не своїм життям, але вона б не сказала про себе, що її друге життя цінніше за перше, радше навпаки. Тамте було куди безтурботнішим, воно їй снилося, викликаючи солодкі напади ностальгії.

Юліана пригорнула Руту і поцілувала у вуста з такою пристрастю, що Руті запаморочилося в голові, й вона ледь не опала в траву, але водночас відчула, як тіло її прокидається зі сну, як язик Юліани лоскоче її піднебіння і як вона відповідає на її поцілунок. Здавалося, це тривало цілу вічність. Коли вони нарешті відірвались одна від одної, Рута ще кілька хвилин дрижала, мов у пропасниці, і не могла вимовити ані слова. Юліана узяла її за руку і повела до міста. Рута відчула себе маленькою дівчинкою, яку мама вивела на прогулянку. У вустах вона несла смак свого першого поцілунку, він був п’янким і міцним, мов ямайський ром.

22—23 березня 1648 року.

…Коли місто прочуняло від бенкетування, з вух до вух полинула страшна історія про убивства.

— Четвертий! Гай-гай, і що то робиться? — хитав головою Зиморович, стоячи біля трупа на Капітульній. — Кому його треба було вбивати? Бо ж і не пограбовано. Він якраз вийшов із шинку і не мав ані шеляга. Ось бачите, на руці навіть перстень зостався, а на шиї ланцюг золотий.

— Здається, він боронився, — сказав аптекар.

— Так, але невдало. Карабелу йому вибили з рук і прохромили, як курча на рожні. Дивний удар. Властиво, чотири дивних удари і чотири трупи. Ще-м такого не видів. Заберіть, — кивнув ціпакам. — Нападник, безперечно, був майстром своєї справи, якщо йому було достатньо одного удару. Крім того він дуже добре орієнтувався у темряві. І що цікаво, — він уважно подивився на аптекаря, — усі убиті були радше причетні до загибелі тієї… — він, мабуть, хотів сказати «хвойди», але передумав, — …тієї нещасної. Про яку ми з вами недавно бесідували.

У розмову втрутився бурґграф:

— Маємо свідка. Бачив, як виглядав нападник.

— І як? — втомленим і позбавленим довіри голосом запитав Зиморович.

— Він мав червону маску сови з великими отворами для очей, що були обведені чорною фарбою.