Юрій Винничук - Аптекар

«23 березня 1648 року.

Наша камера доволі простора, але з одним маленьким віконцем під самою стелею, так що панує тут напівтемрява, до якої швидко звикаєш. І коли з'являється варта, приносячи нам воду та їжу, доводиться одвертатися від світла, яке лине з відчинених дверей. Вранці раз на день виводять нас на подвір'я, де можна помитися і пройтися від муру до муру, решітчаста брама в такий час завше обліплена роззявами, які спостерігають з цікавістю за нами. Підозрюю, що моя персона викликає у них куди більший інтерес, аніж розбійники. Уночі чути шурхіт, попискування мишей, шелест соломи. Якщо прикласти вухо до стіни, можна почути глухий стогін сотень страждальців, які побували тут перед своєю останньою мандрівкою в небуття. З деким із них і я був знайомий.

Як дивовижно все повертається! Ще вчора я був шанованим міщанином, а тепер — убивця. Бо кожен звиса над своєю безоднею. Моя безодня відкрилася переді мною з самого ранку. Я одягався, коли пролунав гучний стукіт у двері. Айзек побіг відчиняти і остовпів, побачивши бурґграфа з ціпаками.

— Де господар? Поклич.

Айзек хотів уже було бігти за мною, алея сам спустив ся сходами, запинаючи на ходу сорочку.

— Пане доктор, — промовив бурґграф. — Маю, на жаль, неприємну місію вас арештувати. Сьогодні на світанку у ліску було убито суддю Зількевича. А за Краківською брамою ми знайшли торбу з вашими речами.

— Звідки вам прийшло, що то мої речі?

Бурґграф кивнув, і один з ціпаків приніс торбу, на якій було вишито крилатого оленя — емблему аптеки. Таких торб в аптеці було зо два десятки, коли я робив замовлення на якісь заморські товари, то передавав їх на корабель порожніми, а поверталися вони напакованими. Так чинили й інші аптеки, маючи кожна нашиту свою емблему, аби товари не переплутувалися й не губилися. Бурґграф розкрив торбу і став виймати речі. Там був одяг Юліани. Я був ошелешений.

— Це одяг мого учня, — пояснив я.

— Іде ваш учень зараз?

— Не знаю. Де ви знайшли цю торбу?

— При дорозі в кущах. Вона ж ваша?

— Моя. Але навіщо б я її мав ховати в кущах?

— Аби була напохваті, коли будете покидати місто. Можливо, ви планували ще якісь подвиги під маскою сови. Звідки мені знати.

— То ви гадаєте, що я убивця?

— Може, не сам, а разом зі своїм учнем.

Ціпаки розбрелися аптекою, зазираючи в кожен кутик. Нічого не знайшовши, чекали на розпорядження бурґграфа, коли раптом один із ціпаків висунув шухляду мого столу і виявив список, якого мені дав Йоган. Я отерп.

Бурґграф кинув оком на папір і гаркнув:

— Ще раз огляньте все! Всюди зазирніть! — і змахнув у повітрі папером: — Ти ба — всі вони тут! Усі крім одного!

Цього разу здобич була ще краща — під загаслими з ночі полінами у коминку вони знайшли червону маску сови. Вона лише трішки обгоріла. Бурґграф похитав головою:

— Тепер вам не викрутитися. Мусите йти з нами. — І кинув ціпакам: — Прихопіть його шпагу.

— Пане бурґграф, — втрутився раптом Айзек, — але ж пан доктор був увесь час вдома, він ніде не виходив ні вночі, ні на світанку.

— Звідки вам про теє знати? Ви що — його в ліжку пильнували?

— Я пильнувала, — вклинилася Рута, червоніючи. — Пан доктор… Мартин ніде не виходив.

Вона це промовила доволі упевненим голосом і немало мене здивувала, але бурґграф мав свою думку.

— Це мене не переконує. Дівчата у вашому віці сплять, як хом’яки.

— Пане доктор! — гукнув навздогін Айзек. — То я! То я винен! Господи! Прости мене, грішного!

Я так і не второпав, що він мав на увазі. А незабаром я опинився там, де не раз бував, як лікар, а тепер — у ролі в’язня та ще й у товаристві розбійників, яких недавно було виловлено й засуджено до страти. Розбійники чекали свого рішенця без особливого хвилювання, алея їхнього грайливого настрою розділити не міг. Спочатку вони мене зачіпали, намагалися вгостити вином, але, побачивши, що я перебуваю в безнадійному стані пригнічення, облишили ці спроби, і я міг нарешті зануритися у свої невеселі думки. Я не знав, що маю думати про зникнення Юліани і совину маску в коминку, яку вона збиралася спалити. Але за підлим збігом обставин маска залишилася неушкодженою. Що Юліані завадило забрати торбу? Може, з нею щось сталося? Не могла ж вона мені підсунути таку свиню свідомо. Мені не вірилося, що все це відбувається зі мною. Хто вбивав синочків патриціїв міста? Невже Юліана? Вона володіла шпагою, але погано. Під час шермерки це кинулося в очі. Хіба що вона прикидалася. Але дівчина, яка володіє таким дивним і рідкісним ударом, не вкладається в голову. Далі мої думки перескочили на Руту і на її відважний вчинок. Вона намагалася мені помогти будь-якою ціною. А ціна могла бути висока, якби з’ясувалося, що ми належимо до різних віросповідань. Півтори сотні років тому вже спалили у Львові вірменина й польку. Але Рута, мовби передбачаючи проблеми, раптом стала щонеділі ходити зі мною і Юліаною до костелу Божого Тіла. Отже, з цього боку загрози не було».