Юрій Винничук - Аптекар

Карета погойдувалася і хилила до сну. Після безсонної тривожної ночі повіки хутко склепилися, і суддя заснув. Прокинувся він, відчувши, що карета стоїть. Відгорнув фіранку на вікні — таки стояла та ще й серед лісу. Він відчинив двері й вийшов. Дощ перестав. Лише мокра трава й листя нагадували про нього.

— Гей! — гукнув суддя до візника. — Чого не їдемо?

Візник озирнувся, і суддя з жахом побачив, що то зовсім не Войтіх, а хтось, кого він уже десь бачив, але пригадати не міг. Жахливий здогад ошелешив його. Він вихопив пістоль і наставив на незнайомця.

— Ти хто?

Той спокійно зіскочив з козел й відкинув каптур. Перед суддею стояв молодий хлопець.

— Ти учень аптекаря? Якого дідька? Чого тобі треба?

— Ні. Я не учень аптекаря, — відповіла Юліана. — Я сестра тієї, кого ви убили на полюванні. Пізнаєш цей ліс?

— Що ти городиш! Мене там не було.

— Скидай штани.

Юліана витягла шпагу. Зількевич нервово роззирнувся, все ще не вірячи, що опинився на безлюдді. Він спробував стрелити, але порох тільки зашипів і погас. Він вийняв шаблю і став атакувати. Чоботи слизькали на мокрій траві. Юліана спритно відступала, уникаючи ударів шаблі по шпазі, суддя даремно рубав повітря. Юліана лівою рукою відстібнула плащ і змахнула ним перед очима Зількевича. Той на мить втратив її з очей, коли ж вона знову з’явилася перед ним, то він уже стояв із перетятим очкуром і зі спущеними штанами. Суддя плутався в штанах, але підсмикнути їх не давала йому нападниця, бо тепер вона атакувала з різних позицій. В один із моментів вона всадила йому вістря шпаги глибоко в правицю над ліктем, він скрикнув, шабля випала. Тепер він стояв безборонний.

— Підніми сорочку, — наказала дівчина.

— Я її не вбивав, — лопотів Зількевич, — я тільки бавився з нею… то не я… коли вона робила оте зі мною… її шмагнув батогом син Грозваєра, і вона, може, й не хотячи, вкусила…

— Підніми сорочку.

Зількевич, хлипаючи, підняв сорочку лівою рукою, і Юліана побачила саме те, чого й сподівалася.

— Я її не вбивав. То Матіас! Матіас стріляв з лука! Вони її доганяли, а як побачили, що втече, Матіас стрелив. Мене там не було.

— Авжеж. Ти в цей час скиглив, лежачи на сіні і притискаючи руки до свого скарбу. Тут, де ти стоїш, догнала її стріла. Я знайшла це місце. Знайшла її волосся, яке повидирала ожина, коли ви її волочили по землі до річки.

— Я не волочив. То був не я, — він весь час роззирався, шукаючи порятунку.

— Це нічого не міняє. Вас було п’ятеро. І всі ви однаково завинили. Ви зробили це тому, що знали — за повію ніхто карати не буде. Але ви на цьому не зупинилися. Хто убив сміттяра?

— Міхаель, син Ґрозваєра.

— А Реґулу?

— Теж він.

— Що ж — іди до своїх друзів.

Шпага зблиснула на сонці і пробила судді рот. Він важко звалився на землю. Юліана швидким рухом втяла йому язика, витягла з-за пазухи флягу зі спиртом, де уже лежали інші обтинки, додала останнього і дбайливо закрутила. Затим сіла на козли і, притьма вивівши карету на дорогу, випрягла одного коня і помчала в напрямку міста, де на причалі чекав на неї корабель. Покидаючи місто, при дорозі у кущах неподалік від Краківської брами вона сховала торбу зі своїми речами, але часу, аби їх забрати вже не було — саме вибило восьму. Юліана пришпорювала коня, не спускаючи ока з причалу, останній човен ось-ось мав відбитися від берега. Вона ще з коня кричала й махала капелюхом, бо морці почали відпихатися веслами від берега. Врешті вони її таки помітили й затрималися. Дівчина зіскочила з коня й підкликала одного з хлопчаків, що крутилися на березі й були завше напохваті, коли треба було помогти щось розвантажити чи занести до міста. Малого Стася вона добре знала, він завше відзначався сумлінністю, й на нього можна було покластися. Юліана пояснила, як відшукати торбу, яку вона сховала в кущах. Торбу треба було занести до аптеки «Під Крилатим Оленем».

— А ще покличеш аптекаря і віддаси йому цього листа і ось цю флягу. Тільки йому в руки, розумієш? Поклянися.

— Та щоб я, пане Лоренцо, тричі запався, коли кому збовкну. Ви ж бо мене знаєте!

Стась перехрестився, а Юліана вручила хлопцеві золотого. Відтак сіла в човен, знеможено опала на дошку і, витерши спітніле чоло, поглянула зі смутком на місто.

Капітан допоміг їй піднятися на корабель і хотів запровадити в каюту, але Юліана відмовилася, вона хотіла ще попрощатися з містом, яке для неї було таким дорогим, але вже неприступним. Вона дивилася, як воно зникає в тумані, як у клубах імли вигулькують і тануть вежі та бані, і її затопив непереборний смуток, він стиснув її серце і, щоб не розридатися перед усіма на палубі, вона побігла в каюту і зачинилася там. Тепер вона дала волю сльозам. На столику біля ліжка стояла пляшка ямайського рому і таця з овочами [19] Овочі — так ми колись називали фрукти. А те, що ми називаємо завдяки визволителям овочами, називалося городиною і яриною. . Юліана зробила великий ковток, відкинулася на подушку і заплющила очі. Вона відімстила і могла рухатись далі. Яким буде її подальше життя, уже не так важливо, бо найважливішим було те, що вона це зробила.