Юрій Винничук: Аптекар

Рута підоспіла саме тоді, як прокурор з успіхом розтрощив останній доказ на користь звинуваченого, рішенець уже був зрозумілий. Суддя готувався зачитувати вирок. Рута передала листа Айзекові, а той кинувся, мов таран, у саму гущу натовпу, розштовхуючи його своїми міцними плечима, і вручив секретареві цю останню надію. Суддя виголосив вирок — аптекаря мали четвертувати і різні частини тіла розвішати на в’їздах у місто. Прокурор ще наполягав на тортурах перед стратою, аби змусити убивцю признатися у своїх злочинах, але суддя, пошептавшись із лавниками, відказав, що це зайве, бо, мовляв, докази безперечні, а крім того лікарів і державних урядовців тортурувати не дозволено.

Рута сперлася на Калькбреннера, ноги їй підкошувалися. Зиморович розпечатав листа і, пробігши очима, здивовано поглянув на секретаря. Той узяв листа, покрутив у руках і теж нічого не второпав. Айзек усе ще стояв біля вікна, секретар повернув йому листа зі словами: «Тут нічого нема. Певно має бути другий лист». Айзек зиркнув на листа і прочитав: «Дорогий пане докторе! Якщо у вас виникнуть клопоти, до яких ви не були причетні, то ось моє признання, що вас від цих клопотів має позбавити. Лоренцо ді П’єтро». Нижче було дописано два рядки латиною. Решта аркуша, як і його зворотний бік, були чистими.

Айзек повернувся до Рути й рабина.

— Це все, що тобі передав хлопець? — запитав він дівчину. — Цей лист не повний. Має бути ще щось.

Рута показала флягу. Айзек її відкрив і понюхав. Запах спирту йому нічого нового не повідомив. Він подав листа рабинові. Рута зиркнула йому через плече й отерпла. Лист їй теж нічого не говорив. Але рабин похитав головою:

— Тут насправді є все. — Відтак зачитав: — «Dixitque Deus: „Fiat lux“. Et facta est lux». Це цитата з Біблії, яка означає «Сказав Господь: „Нехай буде світло“. І стало світло». Нижче бачимо дві літери «SH». Ваш друг Лоренцо подбав, аби лист, потрапивши до небажаних рук, залишився непрочитаним. А також став незнищенним, якщо опиниться у воді чи вогні, — написане на ньому не пропаде. Текст буде читальним навіть на обвугленому папері. Але зараз прочитати його отак відразу не вдасться. «SH» — не що інше, як Silberhornerz — рогове срібло, чи кераргірит, від грецького kéras — «ріг» і árgyros — «срібло». Це мінерал, який має дивовижну здатність міняти колір і темніти на сонці. Лист, написаний розчином кераргіриту у сутінках, залишається невидимим доти, доки не полежить кілька годин на світлі.

— Кілька годин! — вжахнувся Айзек. — А ми маємо ті кілька годин?

їх не було. Суддя призначив страту на п’яту вечора, щоб устигнути все приготувати, а роззяви з передмість могли повернутися домів перед закриттям брам. Публіка схвально зустріла його вирок і розбрелася по шинках.

— Що ж нам робити? — запитала Рута.

— Чекати, — відповів рабин Меєр, передаючи листа Айзекові. — Влітку це діло, вочевидь, пішло б хутше. А березневе сонце капризне — то вигулькне з-за хмар, то сховається. Але коли вітер стихає, надія криється навіть у попелі. Буду молитися, щоби вам вдалося.

Він попрощався і подався додому. Айзек з Рутою поквапилися до аптеки. У садок вони винесли столик, поклали зверху папір і притиснули з чотирьох кутиків мідними гирками. Обоє потім подивилися на сонце, яке не відзначалося особливою яскравістю, і похнюплено взялися до звиклої своєї роботи, яка бодай позірно могла їх відволікти від сумних думок.

«Я стежив за тим, як лист спочатку опинився в руках секретаря, потім у Зиморовича, а затим помандрував назад. Остання надія на порятунок пропала. Суддя разом із лавниками вирішили не відкладати захопливе видовище, понадто, що публіка вже зібралася, а з вулиці долинали удари сокир, якими сколочували поміст. Зиморович шепнув мені, що то лист від Лоренцо, але там була лише обіцянка виплутати мене з клопотів і більше нічого. Таке враження, що мав бути ще один лист, але його нема. Мене відвели знову у в'язницю, я сів на солому і заплющив очі. Усе це не вкладалося у моїй голові. Куди поділася Юліана? У чому полягає загадка її листа? Який стосунок має вона до вбивств? Що робила у мене вдома совина маска? Невже це Юліана убивала? Дивовижно, як можна стільки часу надійно ховати свої наміри і попри дружні стосунки жодного разу їх не зрадити. Але якби довірилася, то нема гарантії, що я б її не відмовляв від такого вчинку. Вона ніколи не зраджувала особливої зацікавленості убивством повії. Чому раптом заповзялася мстити? А може, це не вона, а хтось, кому вона допомагала?