Дмитро Воронський - Самійло Кошич – козак-легенда

© Воронський Д. О., 2020

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2020

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», художнє оформлення, 2020

Вітаю, шановні читачі. Пропоную вашій увазі мій другий історичний роман про козацьку добу України.

Ще працюючи над першим романом «Козак Байда, або Хортицька Січ», я задумав написати твір, у якому б ішлося про життя та діяльність видатного очільника дніпровського козацтва Самійла Кошича (Кішки).

На жаль, у сучасній Україні письменники й частина істориків чомусь обходять тему дніпровського козацтва XVI ст., ігнорують та навіть замовчують факт існування Кошича, хоч він є історичною особою.

Відома така думка, що в радянський період існувала негласна заборона щодо написання художніх творів про раннє козацтво та його ватажків, комуністам украй не подобалися історичні факти про те, що цими організаторами були князі й шляхта. Особливо за радянських часів применшували роль князя Дмитра Вишневецького (Байди) та Самійла Кішки у творенні козацького стану. Діяльність Байди та інших керманичів козацтва вщент руйнувала теорію Маркса про класову боротьбу, згідно з якою люди із різних соціальних верств повинні ворогувати між собою.

Отож роман «Самійло Кошич…» можна назвати одним із перших творів в українській літературі, в якому зроблено спробу змалювати остаточну консолідацію дніпровського козацтва у військово-суспільну організацію – Військо Запорозьке, описати заснування Томаківської Січі, показати життя та діяльність напівзабутого Самійла Кішки.

Прикрий факт, але від XVI—XVII ст. залишилося не так багато письмових документів з історії запорозького козацтва, проте, на превелике щастя, уцілів героїчний епос українського народу, через який золотою ниткою проходить пам’ять про козацтво. Деякі дослідники, на жаль, ігнорують усну народну творчість про минулі часи, хоча багато видатних учених-істориків, як-от Робін Коллінґвуд, Марк Блок, Джон Тош, Люсьєн Февр, вважали, що усна народна творчість також є джерелом історичної інформації.

Відомий український учений-філолог Григорій Нудьга писав, що героїчний епос – це «творче обличчя народу, вияв духовності та зрілості його духовного життя, ознака того важливого етапу розвитку, який називають самосвідомістю, розумінням свого місця в світовій історії…»

Створюючи цей роман, я спробував звести в єдине ціле найновіші наукові відомості з історії українського козацтва та героїчний епос нашого народу – а отже, оживити історичний дух XVI ст. У книжці я використовував думи й пісні, як наприклад: «Козак Голота», «Невольницький плач», «Отаман Матяш Старий», «Самійло Кішка» та деякі інші.

А людям, які чомусь уважають, що українців не існувало в минулому, і повторюють ахінею певних російських «дослідників» про те, буцімто українці та українська мова були штучно вигадані в кінці XІХ чи на початку ХХ ст., хочу дещо нагадати. Славетні історики й філологи, як-от Михайло Грушевський, Євген Наконечний, Григорій Півторак, Леонід Залізняк, обґрунтовано доводять, що український етнос уже в першому тисячолітті нашої ери виокремлюється з масиву слов’янських племен і в XIІ – XIII ст. українці формуються як самобутній народ – із власною мовою, менталітетом, культурою та етнічною територією.

Найдревніші епізодичні написи українською мовою були зроблені в ХІ – ХІІІ ст. Наприклад, «Коваль Людота» – напис на мечі ХІ ст., знайденому поблизу Миргорода Полтавської області. Також зберігся напис на стіні Софійського Собору в Києві (ХІ – ХІІІ ст.): «Господи поможи рабу своєму Петрові». «Четья-Мінея» (житіє святих) 1489 року – це, за словами члена-кореспондента НАН України Василя Німчука, «найдавніший збережений і точно датований переклад конфенсійних текстів українською мовою». Перший повний переклад Біблії українською мовою – Пересопницьке Євангеліє 1550-х років. Найдавніший запис української пісні, який дійшов до нашої доби, датується 1571 роком – «Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш» у граматиці Яна Благослава. Одні з перших відомих нині драматичних творів живою українською мовою – інтермедії Якуба Ґаватовича «Кіт у мішку» та «Найкращий сон», які побачили світ у 1619 році.

Сучасні дослідження переконливо доводять, що українська – одна з найдавніших слов’янських мов і максимально близька до мови давніх мешканців Київської Русі. Запорозькі козаки спілкувались українською мовою і були складовою частиною українського народу XVI—XVIIІ ст., про що свідчить велика кількість документальних джерел.