Дмитро Воронський - Самійло Кошич – козак-легенда

– Це я боюся ночувати в полі!? – махнув руками Старий. – Іди ти, Харку, під три чорти! Я ліпше ночуватиму в степу сам-один, ніж із такими бевзями, як ви.

– Ну то котися звідси на всі чотири сторони, – мовив Вовк, хапаючи обома руками барило з медовухою.

Матяш відв’язав свого коня, закинув свою торбину, що висіла на гілці дуба, у сідельну сумку й рушив у степ.

Кішка розгублено дивився вслід Матяшеві. «Як же Старий спатиме сам у степу?» – Ця думка куснула Самійла, мов великий ґедзь.

– Матяше, почекай, я піду з тобою! – крикнув Самійло, скидаючи хмиз на землю.

– Кішко, нащо тобі йти зі Старим, краще залишайся з нами, випий горілки, – замахав руками Іван Вухо, але Самійло не відповів. Швидким кроком він наздогнав Матяша на виході з байраку.

Кішка в степу погукав свого коня, узяв його за повід і слідом за Матяшем пішов по краю узлісся.

– А куди ми йдемо? – спитав Самійло старого козака.

– Тут є недалечко інший байрак, там і заночуємо.

Невдовзі ліс розійшовся просікою, у глибині якої ховався ярок, порослий кущами та молодими деревами. По дну байраку дзюрчав чистий струмок.

Козаки швидко вибрали місце для ночівлі біля розкидистої груші, коло якої було багато сушняку. Сонце зайшло за обрій, і землю огорнули сутінки. Кошич уже збирався розкласти багаття біля струмка, коли його зупинив Старий.

– Ти вибрав погане місце для вогнища, – стиха мовив Матяш.

– А чому воно погане?

– Вогонь бачитимуть усі, хто проходитиме повз просіку. Треба розкладати багаття так, щоб ніхто не міг угледіти не те що вогню, а навіть диму з нього.

Старий витягнув із піхов шаблю і підкопав нею край стінки байраку, зробивши невеличку сходинку в землі, ліктів на чотири, над якою росли густі кущі, а ще вище – приземисте дерево.

– Розводь багаття в цьому місці, вогню з нього ніхто, крім нас, не побачить, а дим розвіюватимуть кущі та дерева.

Самійло швидко розпалив вогонь і простежив за димом.

– І справді, дим піднімається в гілля і губиться там, таке вогнище можна навіть розкладати і вдень під боком у бусурманів.

Козаки повечеряли смаженим салом та сухарями, запиваючи їх водою зі струмка. За цей час геть стемніло, запала ніч. Самійло хотів зняти сідло зі свого коня і пустити його попастися, але Матяш зупинив.

– Не роби цього, хлопче, у татарських краях коні завжди повинні бути осідлані й перебувати під рукою. Нехай кінь пасеться біля тебе, прив’яжи його повід мотузкою до ближнього куща.

Самійло зробив усе так, як і сказав Старий, і почав укладатися спати.

– Хто першим чергуватиме? – спитав відтак.

– Лягай ти. Мені ще спати не хочеться, – відказав Матяш, умощуючись на товстому уламку гілки біля багаття.

Самійло заснув, щойно поклав голову на ковдру. Розбудив козака глухий шум пострілу, що пролунав здалеку. Кішка миттєво підхопився на ноги, навкруги була така темрява, що хоч око виколи. Тихо форкали коні.

– Що це?.. – почав було Самійло, але Старий перебив його:

– Мовчи й слухай.

Кошич прислухався: з байраку, де спав козацький загін, долинуло кілька криків, почулося іржання коней, та згодом усе стихло.

– Наші, може, горілки перепили… – Матяш поклав долоню на плече Самійлові.

Повз просіку проскакало кілька вершників, щось вигукуючи. Кішка розібрав лише два слова: «Аллаху акбар!» Козаки почекали ще кілька хвилин, але більше нічого не почули.

– Наші брати попали в татарський полон, – перервав мовчанку Старий. – Ет, чорт! Я ж попереджав цього йолопа Рябовола про бусурманів.

– Нам треба визволити наших побратимів з неволі! – мовив Кошич, хапаючи коня за повід. – Вдаримо по ворогах зненацька й розіб’ємо їх.

Самійло вже хотів заскочити в сідло, але його зупинив Матяш.

– Козаче, ти точнісінько як молодий Байда: щойно почув про бусурманів, і вже хочеш їх бити. Якщо татар ціла орда, то ми вдвох нічого не зможемо вдіяти, і тоді треба сприйняти полон наших друзів як Божу волю. Але якщо ворогів мало, то ми можемо спробувати врятувати побратимів.

– Ти мудро кажеш, Матяше, – відповів Кішка. – Порадь же, що мені робити зараз?

– Хлопче, спочатку слід провести розвідку. Ти бачиш уночі краще за мене, вийди з нашого яру й прокрадись узліссям до байраку Рябовола. Порахуй кількість ворогів та їхніх коней. Якщо татар небагато, ми перед сходом сонця покажемо їм, де раки зимують.

За кілька хвилин Кошич уже крався густим узліссям до старого табору й скоро повернувся назад.

– Матяше, татар зовсім мало, ми можемо їх звоювати! – гаряче почав оповідати Кішка.