Дмитро Воронський - Самійло Кошич – козак-легенда

Маю надію, що цей роман приверне увагу митців та дослідників до історії раннього козацтва й до діяльності Самійла Кішки. Прикро, але на березень 2020 року в Україні немає жодного пам’ятника цьому герою козацьких часів. Сподіваюся, що в майбутньому пам’ять про славного сина українського народу буде увіковічена в монументальній скульптурі.

Висловлюю щиру подяку за допомогу в створенні роману Катерині Коркач-Валієвій.

Жовтогаряче весняне сонце, схиляючись до обрію, пестило теплими променями густі самарські ліси. М’яке світло пробивалося крізь молоде листя на широку галявину, вкриту яскраво-зеленою травою. Дужий вітер хвилював пружні стебла – створював короткі хвилі, що марно намагалися збити з ніг молодого козака, який у центрі трав’яного озера вправлявся з шаблею.

Козак був худорлявий, середній на зріст, з тонкими рисами обличчя, над короткими русявими вусами воїна плавно здіймався ніс із ледь помітною горбинкою. Одягнений був у вузькі темно-сині штани та білу сорочку. Карі очі чоловіка незмигно, зосереджено дивилися перед себе, так що здавалося, ніби козак нічого довкола не бачить, повністю віддавшись складному фехтуванню. Шабля воїна з неймовірною швидкістю вимальовувала в повітрі складні фігури, що сплітали прийоми захисту й нападу в єдиний хитрий візерунок. Фехтувальником був Самійло Кошич, що мав прізвисько Кішка.

Серце потужно калатало в грудях Самійла, м’язи тіла горіли вогнем, лице козака розпашілося, розчервонілося. Хоча Кошич швидко орудував шаблею, проте він був собою невдоволений. Перед його внутрішнім зором знов і знов поставав бій між Дмитром Вишневецьким та Мергеном на крижаному березі Дніпра. Зброя в руках Байди та ординця літала з такою неймовірною швидкістю, що Самійло не міг зрозуміти, де закінчувався один випад і починався інший. Останнього удару Вишневецького, яким було навпіл розрубано Мергена, Кішка все ще ніяк не міг опанувати. Байда тільки-но зустрівся лезом своєї шаблі з ятаганом ворога – аж раптом око не встигло змигнути, як лезо княжої шаблі вже стирчить із пупа татарина, тіло Мергена розчахується від плеча на дві половини й падає у вогонь.

«От би мені навчитись битися так майстерно, як Байда!» – гарячково думав Самійло й, напружившись, розпочав нову комбінацію ударів. Але козак вправлявся з шаблею вже довгий час, і його сили танули, як сніг на сонці. Зробивши останній випад, Самійло опустився на одне коліно, тяжко віддихуючись.

– Господи, поможи! Ніколи мені не стати таким, як Байда! – з жалем промовив козак.

Уже кілька хвилин за цими шабельними вправами спостерігав з-поза дерев широкочолий чоловік міцної статури. Його чуприна та вуса, колись смоляно-чорні, тепер були густо вкриті сріблястою павутиною сивини. Старий козак, злегка примруживши очі, проникливо дивився на молодого і, аж коли Кошич зупинився на перепочинок, вийшов на галявину.

Самійло почув шурхіт і миттю скочив на ноги, приготувавшись до бою.

– О, Матяше, це ти, – полегшено зітхнув Кішка. – А я вже подумав, що то на мене бусурмани хочуть напасти.

– Ти дуже добре фехтуєш шаблею, – усміхнувся Матяш Старий. – На мить мені здалося, що я бачу перед собою самого Байду.

– Е-е! – опустив очі Самійло. – На жаль, мені далеко до гетьмана. Якби не поміч Скалозуба, хай Бог упокоїть його душу, – Кішка осінив себе хрестом, – мене легко вбив би той чорт Мерген.

– Ти себе недооцінюєш, Самійле, – мовив Матяш. – Ще трохи – і ти опануєш шаблю не гірше за Вишневецького.

– Твої слова та Богу у вуха, – усміхнувся Кошич, вкладаючи шаблю в піхви, але враз його обличчя стало серйозним, усмішка щезла з вуст. – Скажи мені, Матяше, чи живий іще Байда?

Старий козак із сумом похитав головою.

– Після того як турки в Молдові захопили князя в полон, про нього нічого не відомо. Та я маю надію, що багаті родичі Вишневецького викуплять його з бусурманської неволі.

Самійло підійшов ближче до Старого.

– А ще скажи мені, Матяше… Пішов такий поголос, начебто Байда потурчився, прийняв мусульманство. Це може бути правдою?

– Який йолоп розповів тобі цю дурню?! – Старий стиснув кулаки.

– Один п’яний москаль у шинку два тижні тому казав про це Харкові.

– Тю, знайшов кого слухати! – Матяш сплюнув на землю. – Я скорше повірю, що Байда відтяв і з’їв свою руку, ніж потурчився.

– Я теж так вважаю, – усміхнувся Самійло. – Харко теж не повірив москалеві й набив йому пику за ці слова.