Дмитро Воронський - Самійло Кошич – козак-легенда

Самійло відчув, як м’язи його тіла напружилися до межі, і разом з тим дивний спокій охопив козака. Перед внутрішнім зором Кішки почав прокручуватися бій Дмитра з Мергеном. Кошич переживав цей двобій так, наче він сам був Байдою.

Зір козака затуманився, на кілька миттєвостей він перестав бачити, що відбувається навколо. Коли зір повернувся до Самійла, він угледів, що довкруж нього лежать троє порубаних татар. На їхніх тілах були страшні рани, через які вивалювалися криваві нутрощі, з розрубаного черепа одного ворога повільно витікали мізки.

– Ти здолав їх усіх, Кішко! Усіх п’ятьох! Забери мене чортова мати! – волав Харко. – Я вже думав, що вони тебе порішать.

– Я ще не бачив, щоб хтось так бився, як Самійло! – промовив Пилип. – Були вороги – гоп, і їх уже нема.

– А я бачив схожий бій, – докинув Рудий. – Яким Біловус та Байда могли так битися.

– Гей, Кішко! Не стій як засватаний, краще йди розв’яжи мотузки, а то в мене так руки сверблять, наче їх чорти рогами шкребуть, – прокричав Іван Вухо, трясучи зв’язаними долонями.

Кошич відчув слабкість у ногах й опустився на коліна, його нудило. Козак спробував поворушити лівицею, але не зміг: рука озивалася диким болем.

Напружившись, Самійло встав і пішов до побратимів. Шаблею він розрізав сирицю на долонях козака, а потім Іван Вухо почав швидко звільняти інших.

– Живий, синку! Ну слава Богу! – До кола козаків повільно підходив Матяш, тримаючись за бік, з якого великими краплинами текла кров.

– Я живий, та, на жаль, кількох побратимів убили бусурмани, – проказав Кошич.

– Кого вбили кляті нехристи? – спитав Старий, насупивши брови й кидаючи погляд на тіла трьох козаків, що лежали на землі.

– Ці падлючі гаспиди вбили Трохима, Кіндрата та Якима, – похмуро сказав Харко. – Бусурмани напали зненацька, коли ми вечеряли. Яким був на варті, його задушили. Ми помстимося за братів…

– Вони могли бути живі, коли б ви, іродові діти, не пили горілки з Рябоволом, – зле мовив Матяш. – Я вас усіх попереджав, але ви, дурні, не послухалися мене.

– Пробач нам, батьку, – врізнобій заговорило кілька козаків.

– А де цей рябий віл подівся?

– Та ось він, спить! – повідомив Юхим. – Отаман так горілки надудлився, що його навіть татари не змогли збудити, так і зв’язали сплячого.

– До сраки цього п’яницю Рябовола! – випалив Іван Вухо. – Хай Матяш буде нашим отаманом.

– Не хочу я бути вашим отаманом. Таких телепнів, як ви, ще треба пошукати.

– Ми будемо слухатись тебе, мов рідного батька, – похилив голову Лютий.

– Матяша Старого – отаманом! Батьку! Отаман Матяш! – козаки так голосно кричали, запрошуючи Матяша на отаманство, що Старий урешті-решт погодився.

– Ну добре. Коли я ваш отаман, то слухайтеся мене. Хай п’ятеро козаків хутко зженуть сюди всіх коней, яких вгледять у полі. Решта нехай обшукає байрак і збере всю знайдену татарську зброю, ми розділимо її. Барило з горілкою киньте в багаття. Наших загиблих побратимів поховаємо, коли зійде сонце.

Усі козаки, крім Кошича та Рябовола, гайнули виконувати розпорядження отамана, а Кобзар підійшов до Матяша й стурбовано сказав:

– Батьку, у вас глибока рана на боку, її треба перев’язати.

– От біда, не така вже вона й глибока. Але твоя правда, Пилипе, діставай нитки та стягни краї рани. – Старий перевів погляд на Самійла.

– Хлопче, у тебе зламана рука.

– Та наче й не зламана, а поворушити нею не можу…

– А-а, ти її вивихнув. Я знаю доброго костоправа в Черкасах, він легко вправить, але зробити це потрібно впродовж кількох днів, поки суглоб не заріс, бо тоді доведеться ламати.

Раптово із західного схилу байраку пролунав гучний зойк. Оголивши зброю, козаки рушили на голос і незабаром відшукали того, хто кричав. Ним виявився молоденький татарин, чия нога була перебита кінським копитом. Сховавшись між двома кущами, юнак стягнув сирицею свою зламану ногу вище коліна й кривим ножем колупався в рані, вправляючи розбиту кістку на місце. Кримчанин був невисокий на зріст, чорнявий, мав коротку зачіску, на його обличчі виділялося криве праве око. Поруч лежала чимала торбина.

– Може, його добити, щоб не мучився? – запропонував Лютий, витягаючи з-за пояса ніж-колодій.

В очах татарчука промайнув страх.

– О, великий Аллаху! Не вбивайте мене, воїни, змилуйтеся наді мною, – ламаною українською заговорив татарин.

– Не чіпай хлопця, Харку. Його спочатку треба допитати, – промовив Старий і пильно подивився на татарина. – Хто ти? Куди йшов ваш чамбул? [2] Чамбул – мобільний татарський кінний загін.