Дмитро Воронський - Самійло Кошич – козак-легенда

Кобзарю, ти співаєш про наші пригоди? – спитав Самійло.

– Так, Кішко, я захотів скласти думу, і слова самі почали линути з мене, – відповів Пилип. – Я хочу назвати думу «Отаман Матяш Старий». Також я хочу скласти пісню про тебе, Самійле.

– Не треба про мене складати, Пилипе. Я ж нічого не зробив героїчного, – мовив Кошич. – Співати треба про Яцька Біловуса, Андрія Скалозуба, Карпа Масла та про решту героїв, що загинули на Хортицькій Січі. Ото були добрі козаки.

– Хлопці, годі патякати, ви спати заважаєте, – невдоволено загундосив Панько.

Самійло повернувся набік й одразу провалився у міцний сон.

Уранці козаки біля байраку шаблями викопали яму, в яку поклали тіла Кіндрата, Трохима та Якима. Над могилою незабаром виріс чималий курган, на вершині якого встановили дерев’яний хрест. Забитих татар покидали в річку Самару.

Трофейну зброю козаки розділили між собою. Матяшеві перепала дорогоцінна шабля, прикрашена сріблом та коштовним камінням, проте Старий не захотів її брати.

– Не можу я взяти цей трофей, бо думки мої про загиблих братчиків. Кіндрат і Трохим сироти, а в Якима живий батько, Сидір Вовк, мати та ще є менший брат Іван, вони живуть у Тернівці. Нехай ця шабля стане Якимовою, – сказав Матяш і подивився на Кошича. – Самійле, зможеш дістатися до Тернівки й віддати цю шаблю батькам Якима.

– Звісно, зможу. А коли саме їхати, вже зараз?

– Не поспішай, козаче, – усміхнувся Старий. – Спочатку ми повинні злучитися з отаманом Ляхом, він чатує зі своєю ватагою на татар недалеко звідси. А вже після цього ми виберемо тобі подорожніх, і ти доставиш шаблю.

– Якщо ми виїдемо просто зараз, то до сходу сонця дістанемося умовленого з Ляхом місця, – повідомив Рябовіл, дивлячись на сонце.

Яцько Рябовіл без жалю й навіть із полегшенням сприйняв звістку про втрату отаманства. Більше за все колишній отаман шкодував за барилом медовухи, яке знищили козаки.

– Ну то чого ми ґав ловимо! Гайда на коней! – вигукнув Іван Вухо.

Ватага Матяша швидко осідлала коней і вже збиралася виїжджати, коли козаків зупинив жалібний голос:

– І чого ви мене на смерть покидаєте? – Карім, обіпершись на уламок списа, став на неушкоджену ногу. – Добрі воїни, дайте мені коня, щоб я міг дістатися до своїх. Пораненому мені ніяк не дійти до перших стійбищ, а коли я залишуся в байраці сам, то мене роздеруть вовки.

– Кого хвилюють біди твого ворога, – показав зуби Харко. – Захочеш жити, Кривку, дійдеш до одноплемінників і на одній нозі. Я тобі своїх коней не дам.

– Дякуй за те, що ми тобі життя подарували, – мовив Іван Вухо. – А коня не дамо, нам і своїх мало.

Нічого більше не сказав Карім, тільки тяжко опустився на землю. Кішка глянув на Матяша, отаман мовчав. У душі молодого козака сколихнулися розмаїті почуття: злість до ворогів, жаль до пораненого та лицарська честь.

– Брати, не по-християнському ми чинимо, не по- лицарському, кидаючи пораненого на поталу хижим звірам. Якщо товариство не заперечує, я віддам Кривкові свого другого коня.

– Твій кінь – роби з ним, що хочеш, – сказав Матяш.

Самійло, під’їхавши до Каріма, віддав татаринові свого коня і допоміг йому залізти на нього.

– У саквах повно їжі та води, так що ти повинен доїхати до своїх.

– Дякую тобі, благородний воїне, – натхненно мовив Карім. – Скільки житиму, завжди пам’ятатиму про твою доброту.

– Їдь уже, поки я не передумав.

Карім поскакав на південний захід, а козаки на схід. Під вечір ватага Матяша дісталася умовленого місця – невеликого лугу в долині Самари, який із двох боків оточували дубові гаї, утворюючи неправильний півмісяць.

Тут уже зібралося чимало козаків, які жваво щось обговорювали. Неподалік паслися коні, а ще лежало кілька десятків мертвих тіл у турецькому вбранні. Серед забитих бусурманів можна було розрізнити й білошкірих бородатих людей, одягнених у розцяцьковані довгополі одежі з розрізаними рукавами.

Посеред кола стояли три чорняві горбоносі чоловіки, вбрані в чудернацькі, але ошатні одежі. Усі троє були схожі між собою, мов рідні брати, тільки один із них був іще хлопцем, а решта – чоловіками середнього віку з пишними бородами та круглими черевами.

З-поміж ватаги козаків звертали на себе увагу двоє. Найгучніше розмовляв козацький отаман Андрій Лях. Він був жилавим чоловіком середнього зросту, мав пишні вуса й сіро-блакитні очі. На м’ясистому обличчі отамана виділявся широкий ніс. У правому вусі Андрій носив срібну сережку у формі підкови.