Дмитро Воронський - Самійло Кошич – козак-легенда

– Мене звуть Карім, я син Набіба. Мій батько лікар у Кафі, – почав розповідати юнак. – Наш чамбул ішов на північний схід, а куди саме, я не відаю. Благаю, не вбивайте мене, воїни, зробіть добре діло. Мій дід завжди казав: «Роби добро, й добро повернеться до тебе».

– Ге! Що ти кажеш, вилупку бусурманський!? Роби добро! – прокричав Харко. – Ти – смердючий вбивця! Ти хіба прийшов в Україну робити добро?!

– Я не вбивця, я за все життя нікого не вбив! – пристрасно виголосив Карім. – Це був мій перший похід, я не хотів іти сюди, мене друг Тимур підбив. І Аллах покарав мене за це.

– А нащо ти пішов сюди? – спитав Кошич.

– Я хотів знайти собі дівчину й одружитися з нею, – зніяковіло проказав Карім. – Мій батько бідний, бо лікує навіть жебраків та невільників безкоштовно, він не може заплатити калим за татарську дівчину. Крім того, кафські дівчата не хочуть мене через моє страшне обличчя.

– Хе-хе! Дівчата не хочуть! Обличчя в тебе як обличчя, тільки що око криве, – усміхнувся Іван Вухо.

– А Кривко, мабуть, не бреше, він справді син лікаря. Бач, як вправно татарчук залатав сам собі ногу, – докинув Семен, мимоволі даючи пораненому ворогу козацьке прізвисько.

Карім, розмовляючи з українцями, вправив собі кістку, майстерно перев’язав рану шматком полотна, приклав до ноги уламок списа й зафіксував його сирицею.

– Кривку, ти зможеш вправити плече цьому козакові? – спитав отаман.

– Думаю, що зможу, якщо суглоб цілий, – мовив татарин, оглядаючи Самійла.

– Якщо вправиш руку Кішці, то ми не станемо тебе чіпати. Ось Хрест Господній. – Матяш перехрестився.

– А якщо ти, Кривку, навмисне захочеш зробити зле козакові, то я втоплю тебе в річці. Зрозумів? – прорік Харко, ховаючи колодій у піхви.

– Так, звісно. Поможи мені, Аллаху, – стиха мовив Карім і повернувся до Кошича. – Дай я огляну твою руку, воїне.

Самійло підсів боком до татарина. Той двома руками став мацати плече козака. Кішка здригнувся від болю.

– Гм-м, – поморщився Карім. – Ану ляж на правий бік. Рукою можеш поворухнути?

– Не можу, – сказав Самійло, лягаючи.

Карім перекрутив руку козака. Кошич застогнав від болю.

– А тепер?

– Трохи можу, – усміхнувся козак.

Татарчук узяв круглий камінь, загорнув його в торбину і, розмахнувшись, ударив ним об плече Кішки. Самійло, закричавши, підскочив, наче вжалений змією.

– Ти йому руку зламав, гаспиде! – заревів Лютий, витягнувши ножа. Він миттю підбіг до Каріма, наміряючись перерізати татарину горло.

– Стій, Харку! Кривко вправив мені плече. – Самійло перехопив руку Лютого біля голови татарина.

– Ну добре, Каріме, живи, – усміхнувся Матяш, проте враз посуворішав і додав: – Але коли ти знову прийдеш грабувати наші землі, то на тебе чекатиме смерть.

– Клянусь Аллахом, я більше ніколи не завдам зла вашій землі, – мовив татарин і перевів погляд на Кошича. – Кілька днів на плечі буде набряк, рука болітиме. Якщо не підніматимеш важкого, то все минеться.

– Дякую тобі, Кривку, – сказав Самійло. – А як твоя рана?

– Ох! – скрушно похитав головою Карім. – Моя нога загоїться лише за два-три місяці, й до кінця життя я буду кульгою, тепер мене точно жодна дівчина не покохає.

Хоч Карім був ворогом, однак Кішка щиро пожалів його.

– Не переймайся, я гадаю, що ти знайдеш собі жінку до пари.

Пилип зашив рану Матяшеві, козаки швидко зібрали коней та зброю. Коней розділили одразу. Самійлові дісталося двоє добрих скакунів, а трофейну зброю було вирішено поділити вранці.

Перехопивши смаженої конини, що залишилася від татар, потомлені козаки почали вкладатися спати. За наказом Старого охороняти козацький сон повинні були двоє вартових, які змінювалися щодві години.

Розстеляючи ковдру біля дуба, Кошич почув, як Пилип грає на кобзі якусь невідому мелодію. Кобзар, не перестаючи награвати, почав співати тихим голосом: