Дмитро Воронський - Самійло Кошич – козак-легенда

– Скільки саме бусурманів ти нарахував? – швидко запитав Старий.

– Їх не більше двох десятків. Недалеко від входу до байраку двоє кінних татар пасуть коней. Решта ординців патрає забитого коня та смажить кусні м’яса над вогнем.

– Чи живі наші побратими, ти бачив їх?

– Начебто всі живі, – усміхнувся Самійло. – Татарюги зв’язали наших і тримають у глибині байраку під охороною одного чи двох вартових.

– Слава Богу! – Матяш перехрестився. – Я гадаю, що потрібно атакувати бусурманів просто зараз, не чекаючи світанку. Татари зайняті смажениною і зовсім не чекають нападу.

– Так, я згоден! – Кошич у запалі витяг шаблю і знову вклав її в піхви. – Найперше треба прибрати двох ординців біля коней, щоб вони не зчинили ґвалт.

– Добра думка, козаче. – Матяш поклав руку на черес. – Нам слід зробити так, аби ці табунщики думали, що ми також татари. Тоді вони без лементу підпустять нас на кидок ножа. Ти, Самійле, не забув науки від Матвія Чепури?

– Ні, отамане, не забув. – Кошич поклав долоню на руків’я ножа. – Покійний Чепура мене добре навчив воювати ножем. А як нам обманути бусурманів, у нас і вбрання татарського немає?

– Ми намішаємо чорної землі з водою і намастимо грязюкою наші голови й обличчя, – почав Старий. – І здалеку будемо майже непомітними. На конях виїдемо в степ і прискачемо до байраку з татарського боку, гукаючи: «Аллаху акбар», а там уже або пан або пропав.

Кошич із Матяшем намастили обличчя землею й обережно вивели коней з яру, тримаючи за морди, щоб вони не іржали. Куценький місяць, схожий на недогризок яблука, сяк-так освітлював їм шлях. Відійшовши далеченько вбік, козаки вскочили до сідел і помчали в степ, де, зробивши гак, чвалом погнали назад.

Кінь Самійла, прищуливши вуха до голови, стрімко нісся вперед. Татарські скакуни першими почули козацьких коней і стурбовано зафоркали. Двійко татарських пастухів у блідому сяйві місяця незабаром також помітили вершників і збиралися вже підняти тривогу, коли до них долинули козацькі голоси:

– Аллаху акбар!

– Це, певно, наші, Зульфате… – озвався безвусий ординець до сивочолого татарина, дивлячись на вершників, що швидко наближалися.

– Ні, це ґяури! [1] Ґяур, або кафір, – невірний. Так мусульмани називали всіх, хто не сповідував їхню віру. ( Тут і далі прим. авт. ) – Зульфат не встиг договорити, з його рота хлинула кров, кінь під ним злякано шарпонувся, і татарське тіло лантухом упало на траву, коло списа, устромленого в землю. Ніж, пущений вправною рукою Кішки, по руків’я увійшов у груди ворога. Захлинаючись кров’ю, з коня звалився і кримський вояк: ніж Матяша глибоко встромився йому в горло.

– Вперед, Самійле, рубаймо ворогів упень! – закричав старий козак і першим заїхав до байраку. За ним одразу заскочив Кошич, устигнувши висмикнути із землі тонкого татарського списа.

Більшість ординців сиділа біля великого багаття і пожадливо наминала печене м’ясо, запиваючи його свіжою кінською кров’ю та кумисом. Кілька татар продовжувало розчленовувати кінську тушу, розрізаючи червоне м’ясо кривими ножами на тонкі довгі пасма. Побачивши козаків, кримчаки заволали так, наче вгледіли самого шайтана.

Матяш спрямував коня просто до ворожого кострища. Козацький кінь став на дибки й збив у вогонь передніми копитами відразу двох ординців. Одежа на татарах швидко спалахнула. Зайшовшись страшним криком, вони почали качатися по землі, збиваючи полум’я, а тим часом Старий, вихопивши довгу шаблю, почав рубати решту ворогів, мов капусту. Кінь Матяша всіляко допомагав своєму хазяїну, б’ючи копитами татар, коли вони опинялися на землі.

Самійло наїхав на кримчаків, що поралися біля мертвого коня, і з розгону проштрикнув наскрізь одразу двох ординців. Тонкий спис у козацькій руці заскрипів під тяжкою вагою і розійшовся на три частини, а татарські тіла, б’ючись у судомах, попадали у велику калюжу кінської крові.

Кішка підняв коня дибки, прагнучи збити на землю довговолосого воїна в чорній кольчузі. Але сталося не так, як гадалося. Довговолосий по-звіриному відскочив убік і, блискавично витягнувши з піхов ятаган, сіконув лезом по кінській шиї. Одночасно з тим ординець, що чатував поранених козаків, пустив стрілу, цілячись у тулуб Самійла, але влучив у голову козацького скакуна. Ноги коня підкосилися, з шиї водограєм забила яскраво-червона кров, і він повалився на бік, скажено б’ючи копитами. Заднім копитом скакун Кошича влучив по нозі татарському парубку, що стояв поряд, уклякнувши на місці від страху. Юнак із диким криком упав на землю, з його лівої ноги нижче коліна стирчали жовтуваті гостряки розтрощеної кістки.