Дмитро Воронський - Самійло Кошич – козак-легенда

Раптово Кішка відчув, як чиясь рука стиснула його плече, мов сталевими лещатами. Козак повернув голову й побачив давнього знайомого Івана Підкову.

Іван від часів крижаної битви майже не змінився, був таким же смаглявим, з буйною чуприною, світло-карі очі так само безстрашно дивилися на світ, як і колись. Поряд із Підковою стояв вузьколиций чолов’яга з тонкими вусами, чорняве волосся незнайомця доходило до плечей.

– Вітаю тебе, Іване! Я думав, ти зараз на Поділлі, – мовив Самійло.

Козаки міцно потиснули один одному руки.

– Я радий вас усіх бачити, Самійле, Марку, Семене. Оце вчора приїхав на ярмарок, – Іван Підкова махнув долонею. – Шкода тільки, що нема вже нашого гетьмана Байди. Кляті нехристи його вбили. Ходімо, побалакаємо, щоб не заважати кобзареві, добре він співає, але слова його пісні мені не подобаються. Дмитро майже не пив хмільних напоїв, а в цій пісні він – наче якийсь п’яниця.

Козаки гуртом відійшли вбік і стали біля чийогось воза.

– Мені також слова пісні не до вподоби, можна було й краще скласти, – докинув Рудий.

– От я дурень! – широко всміхнувся Іван Підкова. – Забув вас познайомити зі своїм побратимом. Іван повернувся до вузьколицього. – Це Яків Шах, мій найліпший товариш, своєю шаблюкою він може за два удари з голови волосся зняти.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

Ґяур, або кафір, – невірний. Так мусульмани називали всіх, хто не сповідував їхню віру. ( Тут і далі прим. авт. )

Чамбул – мобільний татарський кінний загін.