Дмитро Воронський - Самійло Кошич – козак-легенда

– То так і треба цьому брехунові. – Старий звернув погляд на сонце. – А бодай мене грім побив! Я й забув, що хотів тебе покликати до табору.

Кішка клацнув язиком і підняв із трави свиту й шапку.

– Ох, я геть забув, що мені треба було хмизу назбирати, так захопився шаблею.

Самійло з допомогою Матяша швидко зібрав купу хмизу. Обидва козаки заглибилися малопомітною стежкою в ліс і скоро опинилися в чималому байраці, порослому рідколіссям. Один кінець яру спускався до ріки Самари, а другий виходив у чисте поле. В полі коло байраку паслися неосідлані козацькі коні.

У центрі яру весело палахкотіло велике багаття, біля якого сиділо шестеро козаків. З-поміж них виділявся високий чоловік у синьому жупані – Яцько Рябовіл. Він був отаманом цієї ватаги, а своє прізвисько дістав через булькаті очі та велику темно-червону пляму на лівій щоці. Поряд із Яцьком сидів Панько Тельбух. Облизуючи нижню губу, він одну руку тримав на чималому круглому животі, а другою мішав у великому казані куліш, що булькав над вогнем. Коло Панька сидів чорновусий Яким Вовк і дивився на вогонь важким похмурим поглядом. Поруч із Вовком весело сміявся круглоголовий Іван Вухо. Від природи він мав великі вуха й веселу вдачу. Вухо щось розповідав сусідові Трохимові Чорному, худорлявому чорнявому козакові з маленькими вусами. До Іванової оповіді прислухався Кіндрат Салохвіст, дебелий козак із м’ясистим носом та вічно масними вусами, рідний брат Трохима.

Неподалік ріс кряжистий дуб, біля якого сидів по- турецьки молодий козак Пилип Кобзар. Він тримав у руках кобзу й, мрійливо дивлячись великими очима на захід сонця, перебирав тонкими пальцями струни, немовби складаючи нову мелодію. Поряд із Пилипом сидів його побратим Юхим Чубенко, прозваний так козаками за постійно розкуйовджену чуприну, й, тихо наспівуючи, вирізував кривим ножем ложку з дерев’яного цурпалка.

Ближче до річки широколиций, гостроносий козак Харко Лютий сидів на рачках і старанно дмухав на купу хмизу, намагаючись розвести ще одне багаття. Харко мав лиху вдачу й полюбляв пересипати свою мову лайкою, за що й дістав від козаків своє прізвище. Харкові допомагав високий кремезний юнак – Семен Турбай. Біля хмизу також стояв плечистий козак Марко Рудий, тримаючи в руці палаючу гілку. Марко мав молочно-біле овальне лице й руде волосся. Його довгі вуса та оселедець у променях сонця переливалися мідним блиском.

Із купи хмизу вже кілька хвилин валував стовп диму, але вогню не було. Ковтнувши диму, Харко зайшовся кашлем:

– Кхи-кахи! От чортова мати, аж у носі пече, ніби мене там чорти вилами штрикають! – Лютий покрутив головою. – Де ж ти, бовдуре, такого вологого хмизу набрав!?

– Це річковий ліс, тут увесь вітролом вологий, – виправдовувався Семен.

– Може, докинути в хмиз пороху для розпалювання? – запропонував Марко.

– Та ти що, пороху в нас геть мало! – Харко підвівся на ноги й побачив Самійла з Матяшем, що підходили до багаття.

– Гай-гай, я вже думав, що вас вовки роздерли. Кішко, тебе хіба за смертю посилати, Турбай уже двічі хмизу приносив, поки ти десь лазив.

– Хо-хо! Нарешті всі в зборі, тепер можна випити медовухи. – Рябовіл дістав пузате барило й, перехиливши над головою, забулькав, ковтаючи пахучу рідину.

Кошич хотів щось сказати, але його перебив гнівний голос Матяша:

– Вражі діти, що ви коїте, чи у вас зовсім макітри варити перестали? Ми на межі татарських земель, бусурмани можуть напасти в будь-який час. А ви порозсідалися тут, як баби на ярмарку, коней пустили пастися без сідел, охорону круж табору не виставили, якогось біса друге багаття розпалюєте, хоча й перше видко на половину Дикого Поля.

– Тьху! Ну ти й розкаркався, як ворона на погибель! Друге багаття ми робимо, щоб підкоптити тарані. На, смали! – Яцько віддав барило Панькові, який одразу почав пожадливо ковтати питво. – Ти що, Матяше, між козаками не бував чи козацької каші не їдав? – ущипливо продовжив отаман.

– Які ви дурні! – сердито вигукнув Старий. – Нащо п’єте горілку? П’яниць у бою навіть татарські діти легко здолають і поженуть, мов стадо баранів, на турецьку каторгу.

Марко стурбовано переводив погляд із Матяша на Рябовола й уже хотів щось сказати, коли його перебив Лютий.

– Може, старенький боїться в полі ночувати, а тому й розпатякався. Га-га-га! – розреготався Харко, повертаючись до Панька. – Ге! Тельбуше, ну ти й допався до горілки, як корова до калюжі. Не давайте йому більше оковитої, бо він усе висмокче.