Петро Лущик - Галицька сага. Майбутня сила

– Проїхали! – махнув рукою Кость. – Але вижу, ми її добре настрахали!

– Гадаєш, вона впізнала нас?

Кость нарешті скинув з обличчя хустку.

– Та вона навіть не пам’ятає, в який трафунок попала! Адам, певно, схоче вияснити, що сьи тут стало, але про себе не переживай – кого-кого, а на жида він точно не подумає!

– А на тебе?

– А мене нема! Я ще зрана маю бути в Камінці, куди зараз і поїду!

Кость говорив про запряжену бричку, яка чекала на нього з того боку ліска.

– Тоді давай і я з тобою поїду! – вирішив Шмунь. – Заодно щось куплю своїй Хаві.

Вони підійшли до коней, Кость поправив на них збрую. Вирішили не «світитися» на гостинці, а вибрали звичайну польову дорогу. Вона була хоч не така рівна й довша, але на ній було мало випадкових свідків. А цього Костю та Шмуню хотілося найменше.

Зося Павловська не пам’ятала, як проїхала через Перетин. Вона нічого не бачила перед собою, не управляла конем, лише не переставала схлипувати. Селяни, що були у такий час на своїх обійстях, із здивуванням спостерігали за дивним фірманом, не розуміли, чому на ньому розірвана спідня сорочка. Звичайно, дехто підозрював, що хтось таки помстився Адамові Павловському за те горе, яке пережили перетинці (й не лише вони).

А навчений кінь переїхав невеличку річку і звично повернув ліворуч, де була осада. Адам ще здалеку зауважив, що з Зосею щось не так. Він кинув роботу, яку відкладав уже давно й збирався саме сьогодні закінчити, й побіг назустріч дружині. Побачивши її у такому стані, Адам злякався.

– Зосю, що сталось? – крикнув він.

Але жінка не відповіла. Вона продовжувала сидіти нерухомо й зовсім не звертала уваги на свою наготу.

– Хто це зробив?! – не вгавав Адам, але одразу зрозумів, що зараз від Зосі нічого не доб’ється.

Адам обережно допоміг жінці зійти з брички, але, лише ступивши на землю, Зося вже стояти не могла. Адам підхопив її на руки й поніс у дім.

– Свині! – шипів він. – Ну, почекайте! Ви ще мені заплатите за все!

Павловському знадобилося досить часу, щоб заспокоїти Зосю, але дізнатися, що з нею сталося дорогою, він так і не зміг: знесилена пережитим дружина заснула. Зрештою, Адамові не треба було й підказувати, хто це міг зробити. Переконавшись, що Зося заснула, Адам наказав восьмирічному Кшиштофу слідкувати за сестрою, а сам зняв з гачка карабін, перевірив, чи на місці набої, і попрямував до брички. Він не встиг розпрягти коня, тому похапцем заліз на бричку, потягнув віжки й сильно вдарив батогом ні в чому не винну тварину.

Його метою була крайня хата Перетина. Адам небезпідставно вважав Данила Солтиса головним винуватцем своєї ганьби дев’ятирічної давнини, тому й відплатив йому, коли випала така нагода. Шкода, що впертий Солтис не захотів виказати своїх спільників, прийнявши всі удари на себе. Адама це не зупиняло: він підозрював, що двома іншими були Смоляр та Василь Вовк, але щось довести не міг.

Що ж, сьогодні русини переступили межу, і для нього вже не потрібні жодні докази, щоб наказати їх. Адам Павловський зупинив коня біля брами Солтисів і, навіть не прив’язавши його, з карабіном у руці забіг на обійстя. Там нікого не було, тому осадник ударом ноги відчинив двері хати і зайшов всередину.

В перших покоях він застав усіх. Данило все ще лежав на бамбетлі і хоч іще не вставав, але почувався не так погано, як раніше; Галина стояла біля відновленого свекром п’єца і готувала вечерю; сам Лука сидів біля вікна і чинив чобіт. На ліжку під образами бавилися п’ятирічний Юрко із молодшою сестричкою Оленкою.

Раптова поява незваного гостя заскочила всіх зненацька. Усі так і застигли на місці. А Павловський, хижо глянувши на Галину, став перед бамбетлем, на якому лежав Данило.

– Що, русине, догрався? На жінку підняв руку? То така твоя Україна? – кричав Адам. – Думаєш, що відбувся палками? Ану, скурвий сину, говори, хто був з тобою?

Данило, нічого не розуміючи, спробував підвестися, але тут Галина зірвала з себе запаску, кинула на підлогу і сміливо затулила собою чоловіка.

– Вам мало було того, що ви покарали мого чоловіка? – говорила вона, не зводячи з Павловського очей. – Ви хочете стріляти в него? То стріляйте і в мене! Стріляйте! Я сьи не бою!

Адам остовпів. Він аж ніяк не сподівався на таку реакцію жінки. Поки він роздумував, як поступити, з ліжка зірвався малий Юрко і підбіг до матері. Павловський опинився у безвиході. Він розумів, що вистрілити у жінку з дитиною не може, хотів лише настрахати Данила, але й залишати просто так помешкання не випадало.