Петро Лущик - Галицька сага. Майбутня сила

Юліан Головінський вже чув про методи пацифікації, якими поліція намагалася видобути з нього інформацію про діяльність крайового Проводу. Тому він уже нічому не дивувався. Інше хвилювало крайового провідника.

Не було сумніву, що його хтось видав польській поліції. Але хто? Лише тепер Головінський міг над цим спокійно подумати. Усі попередні дні він навіть не мав можливості сконцентруватися на чомусь одному: запитання слідчих про його роботу в УВО та ОУН чергувалися з побоями, і йому найменше хотілося не те що словом – поглядом навести поляків на якийсь слід.

Про те, що він буде у конкретному місці у конкретний час, знало обмежене коло людей. Наприклад, той-таки Любомир Макарушка. Або Дмитро Левицький, адже не міг не знати, якій небезпеці наражається він, заходячи двічі на день до будинку, який безперечно перебуває під наглядом поліції. Тим не менше, навряд чи керівництво об’єднання, яке покладало такі великі сподівання на цю зустріч, ризикнуло б зірвати її таким жорстоким чином. Ні, це аж ніяк не УНДО! Наступним, кому було відомо про цей день, був Федір Мороз, але Головінському навіть у найстрашнішому сні не могло наснитися, що людина, котра віддала їхній спільній справі десять років, яка була на найнебезпечнішій ділянці боротьби – серед ворогів, раптом вирішила здати крайового провідника.

Але ж більше ніхто не знав про час та місце! Невже він помиляється і це справді хтось із цих двох? Макарушка чи Мороз? Мороз чи Макарушка? Головінському дуже хотілося, щоб він помилявся і це були не вони.

Стій! А якщо це взагалі не вони? Юліан зірвався з дерев’яного ліжка. Коли він домовлявся про ту зустріч, у кімнаті були ще двоє. Одного з них Головінський знав іще з часів «Летючої бригади». Тоді особливу сміливість, що почасти межувала з нерозсудливістю, виявили брати Барановські – Ярослав та Роман. Вони обидва були засуджені судом до трьох років важкої тюрми, але після закінчення цього терміну їхні шляхи розійшлися. Молодший Ярослав виїхав до Чехословаччини, вступив до університету. Вже за кордоном спізнався з Коновальцем і навіть був одним з тих, хто створював ОУН. Щодо старшого брата Романа, то проти нього виникли якісь невиразні підозри. Щось конкретне проти Романа Барановського висунути не могли, але про всяк випадок його усунули від керівництва бойовою референтурою Крайової Команди УВО. Але навіть й після свого усунення з лав УВО Роман Барановський мав змогу зустрічатися з ним, крайовим комендантом. А у той злопам’ятний день Роман приїхав до нього не сам, а з новою людиною, котру хотів залучити до організації. Стій-стій! Як його звали? Юліан Головінський напружив лоба. Якесь до болю знайоме прізвище! І десь він його чув, але де? Щось пов’язано з вичавками, але як насправді звали цього другого? Згадав! Макуха. Павло Макуха! Людина, котрій Осип Букшований передавав листа із Совдепії.

«Погано! Дуже погано! – подумав Юліан Головінський. – І наші ні про що не дізнаються! І Букшованому я не встиг передати наказ Коновальця не повертатися за Збруч!»

Те, що завтра на нього чекає смерть, Головінський передбачав. Він це зрозумів одразу, щойно слідчий повідомив, що завтра його відвезуть для конфронтації [16]  Тут – очна ставка. зі свідками, які мали б ствердити, чи був він учасником нападу. Розуміючи, що нічого конкретного проти нього поліція не має, найкращим виходом із цієї ситуації була б його смерть. Що ж, він не дасть їм приводу для цього!..

Закутого в кайдани Юліана Головінського прив’язали до дерева на тому місці, де два місяці тому боївкарі здійснили напад на поштовий амбулянс, і вбили трьома пострілами з револьвера: два з них поцілили йому в груди, а один – контрольний – у чоло.

Поліцейські не знали, що за якихось двадцять метрів від місця страти у дуплі розлогого дуба ще чекали своєї черги конфісковані під час тієї акції монети – просто їх ще не всі встигли переправити у безпечне місце.

Бричка легко котилася гостинцем, кінь уже призвичаївся їхати саме цією дорогою, тому Зося Павловська могла розслабитися. Так добре вона не почувалася чи не вперше від того часу, як оселилася тут. Усі роки жінка остерігалася, що ті бандити, які перестріли її з чоловіком у ліску й пригрозили насильством, колись таки згадають про свої погрози, тому Зося намагалася уникати з’являтися у Перетині, а якщо вже мусила це робити, то проїжджала ненависне село швидко, не зупиняючись. Кожного разу жінка майже наяву відчувала, що з хат на неї дивляться люті очі хлопів.