Петро Лущик - Галицька сага. Майбутня сила

– Своїх?

– На жаль, ми не зможемо висунути своїх делегатів до сейму. Як-не-як, але ми поза законом. Але можна використати інших.

Коновалець замовк, а Юліан Головінський також не спішив порушити мовчанку. Нарешті не витримав.

– УНДО? – тільки й запитав.

Українське національно-демократичне об’єднання було найбільшою українською політичною партією, дозволеною у Польщі. З нею в УВО, а тепер й ОУН були значні розходження у меті та методах її досягнення, але останнім часом ці суперечності дещо згладились.

– У нас немає вибору, – розвів руками Коновалець. – Крім того, саме Дмитро Левицький, голова УНДО, звернувся до мене з проханням, щоб ОУН підтримала їхні намагання здобути під час виборів посольські мандати. Своє прохання він мотивував тим, що здобуття українцями більшої кількості посольських і сенаторських місць у польському парламенті корисне для української справи.

– І… ми зробимо це?

Головінський відмовлявся вірити у те, що почув. За подібні слова той-таки Твердохліб поплатився життям. Неначе вгадавши його думки, Коновалець мовив:

– Часи змінилися, і те, що було неминучим колись, не завжди спрацьовує нині. Цілком можливо, що завтра ми дамо на це згоду, але не виключено, що члени Проводу висунуть свої обмеження. Як би там не було, вам належить, повернувшись до Львова, зв’язатися з керівництвом УНДО і передати наше рішення.

Коновалець допив каву, якої залишилося трохи на дні філіжанки.

– Ще одне, тепер особисте, – говорив він. – Ви підтримуєте контакт з Осипом Букшованим?

– Ми слідкуємо за ним, – уточнив Головінський. – Згідно ваших настанов з Букшованим має справу Федір Мороз.

Коновалець оживився.

– І як вам він?

– Йому важко. Увесь час проситься кинути свою роботу в поліції, але я не даю дозволу. Надто багато ми знаємо завдяки йому!

– При нагоді передайте йому мою подяку і наказ продовжувати роботу! Тепер про Букшованого. Забороніть йому повертатися у Совдепію! Це рівнозначно смерті. Він зараз потрібен нам у «Сельробі». Нам важливо знати, що там планують проти нас!

– Добре, передам!

– Але будьте обережні! Броніслав Перацький приїхав до Львова недаремно!

Тоді він не надав цим словам належної уваги. Згадав про них уже тут, коли двадцятого вересня входив до будинку номер три на вулиці Костюшка. Саме тут мала відбутися зустріч з керівництвом УНДО, саме їм Юліан Головінський мав передати умови співпраці з ОУН: всі українські партії мають об’єднатися для виборів в один український виборчий блок і вони у своїй виборчій кампанії будуть уникати всяких угодовських заяв. Яким же було його здивування, коли замість Дмитра Левицького Головінського зустрів секретар УНДО Любомир Макарушка. З ним крайовий провідник свого часу зустрічався під час війни з Польщею, але пізніше їхні шляхи розійшлися – надто вже різнилися між собою методи роботи: Головінський вважав діяльність УНДО Макарушки угодовською, а Любомир не признавав надто радикальних діянь УВО. Тепер же їм знову належало працювати разом.

– А де решта? – здивовано поцікавився Головінський, подаючи секретареві руку.

– Мушу вибачитись перед вами, пане Головінський, але ми не встигли вас попередити, що зараз пан голова не може сюди прибути, – винуватим голосом відказав Макарушка. – Якщо можете, підійдіть сюди ближче до вечора. Тоді всі будуть на місці.

Головінський хотів було сказати, що так справи не робляться, особливо тепер, коли не можна ступити на вулицю, не натрапивши на поліцейського, але цієї миті задзеленчав телефон. Любомир Макарушка підняв слухавку.

Він вислухав невідомого співрозмовника, потім запитав:

– А хто його питає?

Видно, на тому кінці дроту повісили слухавку. Здивований секретар звернувся до Головіннського.

– Дивно, але хтось питав, чи немає у приміщенні вас, пане сотнику! Питали, до речі, чистою українською мовою.

Юліан Головінський зрозумів, що йому загрожує небезпека. Не кажучи жодного слова, він повернувся до дверей, щоб залишити це небезпечне місце, але не встиг навіть торкнутися дверної ручки, як вони розчахнулися і в кімнату ввалилися троє поліцейських…

Після того були безперервні допити, які аж ніяк не можна було віднести до категорії «коректного дотримання всіх норм закону». Насамперед польська поліція відвезла його до своїх казематів, приховавши перед усіма місце його ув’язнення та не допускаючи до нього адвокатів. А судячи з того, що про нього ніхто не питав, то Головінський зробив висновок, що Любомир Макарушка розділив його долю. Принаймні так йому хотілося думати.