Петро Лущик - Галицька сага. Майбутня сила

У них з Адамом ніколи не було розмов про той прикрий випадок дев’ятирічної давнини, але Зося так і не змогла забути той неприємний момент, коли невідомий обмацував її своїми руками. Саме руки, а не великий ніж, вона хотіла забути назавжди.

Що ж, недавня акція, проведена поліцією, остаточно згасила спротив українців. Звичайно, те, що сталося, аж ніяк не змусило їх полюбити Павловських, але Зося вже не боялася проїжджати Перетином. Селяни були зайняті своєю розореною господаркою, а не тим, щоб хоч якось помститися полякам.

Ні, що не кажи, а їхні з Адамом справи йдуть добре. А на довершення всього школа, до якої недавно пішов їхній Кшиштоф, остаточно стала польською – навіть не утраквістичною. Тепер у школі непольськими були руський язик та релігія, але їхній Кшиштоф їх вчити точно не буде.

Краще стало у Павловських і у грошових справах. Після того як по всіх селах поліція порозбивала майно молочарень, єдиним, хто міг приймати у хлопів молоко, був Ілько Дацишин, або, як на нього говорив Адам, Еліаш. У селах певно знали, що Еліаш має ґешефт з осадою Павловських, але гроші на господарстві потрібні, а їх можна було отримати, лише здаючи молоко до польської млєчарні. Тобто життя налагоджувалося, і це було заслуженою нагородою за всі попередні приниження.

Зося Павловська кожного разу наганяла коней, проїжджаючи повз злопам’ятного ліска. Їй завжди здавалося, що звідтам знову з’являться ті бандити. Одного Адам наказав так, що той іще довго не зможе ходити, але хто були двоє інших, ніхто не знав. Жінці аж ніяк не хотілося знову зустрітися з ними.

Тут Зося Павловська відчула, що земля втікає їй з-під ніг. Саме на тому самому місці, як і дев’ять років тому, на дорозі стояли двоє чоловіків. Як і минулого разу, «ковбойські» хустки закривали майже все обличчя, а в руках обидва тримали револьвери, що їх безуспішно шукали поліцейські. Від несподіваного переляку Зося закам’яніла і вже була не здатна на будь-який опір.

Кость Смоляр (а це був саме він!) виліз на козли й забрав у безвольної жінки віжки, а Шмунь Гутман схопив коня за вуздечку. Так вони з’їхали з гостинця в лісок. Залишивши бричку, Кость зігнав Зосю Павловську й приставив до дерева.

– Пам’ятаєш то місце? – запитав він.

Дивно, але жінка стояла біля того самого дерева, що минулого разу.

– Czego chcesz? – схлипуючи, запитала Зося.

– Що я хочу? Щоб ти пригадала всьо, що було тут тоди! Пам’ятаєш, що тоди говорили? Забула? То я тобі нагадаю! Твому чоловікові казали, щоб не чіпав наших хлопів, бо буде погано! Він не послухав, то я вернув, щоб зробити з тобою те, що не встиг того разу.

Зося вся напружилася й почала схлипувати. Здається, тільки тепер вона зрозуміла, що все, що відбувається з нею, відбувається насправді.

– Так твій чоловік пішов далі! Ти виділа, що він зробив з Данилом? Виділа? – Кость майже перейшов на крик. – Не знати, коли він встане на ноги і коли зможе щось робити! А всьо через то, що твій чоловік зовсім не береже свою жінку! Пані знає, що ми з нею зробимо?

Жінка продовжувала схлипувати. А Кость розстебнув ґудзики модної блузи й ривком зірвав її з Зосі. Затим так само, не церемонячись, відірвав ґудзик на спідниці. Вона спала на траву. Жінка залишилася у спідньому.

А Зося схлипувала дедалі сильніше і вже скоро схлипування перетворилися на істерику, яку жінка вже не могла контролювати.

– Стій! – озвався Шмунь, який до того мовчав. – Подивись на неї! Вона ніц не відчуває!

Кость лише тепер по-справжньому глянув на Зосю. Та справді перестала контролювати себе, лише важко дихала, час від часу видаючи жалісливі звуки. Смоляр плюнув.

– Холєра! – вилаявся він. – Найбільше у світі не люблю бабської істерики!

– Що будемо робити? – запитав Шмунь.

– Та з нею зараз роби не роби – всьо равно!

– То відпустимо?

– Нічого. Другим разом зробимо, що хотіли. Най їде! Але спочатку…

Кость Смоляр схопив Зосю за сорочку й різко розірвав її, оголивши груди.

– Щоб не забула! І пам’ятала: то були ще квіточки!

Він посадив жінку на бричку, всунув віжки їй в руки, вивів коня на гостинець і легко вдарив по спині. Навчена тварина продовжила так несподівано перервану подорож, несучи неначе закам’янілу жіночу постать.

– Як за Шевченком, – задумливо мовив Кость, проводжаючи очима бричку, що віддалялася.

– Ти про що? – не зрозумів Шмунь.

– «Або панянку білолицю

Розіпнеш голу на коні

Та й пустиш в степ..».

– Не треба! – скривився Шмунь. – У вашого Шевченка й проти юдеїв багато написано!