Петро Лущик - Галицька сага. Майбутня сила

Неприємності почалися лише після того, як Юліан Головінський став Крайовим Провідником ОУН на західних землях. До того він залишив пост Крайового коменданта УВО, не бажаючи наражати на небезпеку всю організацію, адже після вбивства Станіслава Собінського за ним було встановлене спостереження. Про це йому повідомив Федір Мороз, який до того часу вже встиг стати асистентом у львівській поліції.

Тоді ж нагально (аж надто нагально!) постала проблема грошей. Докладну інформацію про пересилку поштових грошей він одержав від людини, яка працювала у Головній Дирекції Пошт і Телеграфів і, не беручи жодної активної участі в революційній боротьбі українського підпілля, бажала таким способом прислужитися тій боротьбі. Вибір впав на поштове відділення у Бібрці. Здійснити екс було доручено чотирьом боївкарам: Зиновію Книшу, Юрію Дачишину, Миколі Максимюку і Грицеві Пісецькому, котрих сам Головінський знав ще з часів УВО. Знали і вони його, але хто він такий, навіть не здогадувалися.

Тоді, тридцятого липня, все пішло не так, як планувалося. Боївкарі засіли в лісі в очікуванні, коли під’їде поштовий амбулянс [12]   Амбулянс – спеціальний візок: санітарний, поштовий. із грішми. Про його появу повідомив Максимюк. Повідомив і – відправився до Львова, нікого не попередивши. Троє інших вбили поліцейського, який супроводжував амбулянс, а фірман зумів втекти. Саме він і викликав підмогу. У довершення всього гроші – двадцять шість тисяч злотих – були у монетах, їх напхали у наплечники скільки змогли, а решту заховали у дупло дуба в лісі. Тут боївкарі виявили, що серед них немає Максимюка. Побоюючись, що він, може, поранений у сутичці, почали шукати. А тим часом фірман заалярмував поліцію і коли три боївкарі вийшли з лісу, їх перестрів відділ кінної поліції. Двом із них пощастило втекти від поліційної погоні, але третього, Гриця Пісецького, досягли кулі й він, важко поранений, пострілом із револьвера добив себе.

Намагаючись викрити виконавців нападу на поштовий амбулянс, польська поліція масово арештовувала українську молодь, застосовуючи проти ув’язнених методи побоїв і тортур. Жертвою цих методів став Юрій Дачишин, бо Микола Максимюк не витерпів мук і під час допитів вказав на нього, як одного з співучасників нападу. Тоді знову сплило його, Юліана Головінського, ім’я.

Від арешту його врятувала та обставина, що на той час він вже був у Відні. Столиця Австрії і надалі залишалася найбезпечнішим місцем, де можна зустрітися без усяких неприємних для себе наслідків. Польська поліція мала розгалужену мережу нурців [13]   Нурець – агент поліції, філер, сексот. , але аж ніяк не у Відні. Тому Голова ОУН забажав зустрітися з ним саме там.

Євген Коновалець проживав у готелі на Кантґассе. Головінський так і не зрозумів, чи постійно там мешкає Голова ОУН, чи лише наймає тимчасове помешкання, але з того, як до нього ставилася прислуга, Юліан зробив висновок, що Коновалець там частий гість.

Цей готель не був для Юліана Головінського чимось невідомим. Саме тут у далекому двадцять другому році він мав розмову з Євгеном Петрушевичем перед тим, як відправитися до Львова на зустріч із тим-таки Коновальцем, щоб навернути того на істинний шлях. Зустріч закінчилася для колишнього Диктатора ЗУНР зовсім не так, як тому хотілося: замість того, щоб заставити голову УВО пристати на умови, що їх висунув уряд в екзилі, а якщо цього не вдасться, то й зліквідувати непокірного полковника, Головінський перейшов на його бік. Тепер же, коли у Відні про Петрушевича згадують лише вряди-годи, причому майже завжди у негативному аспекті, серед української еміграції головним став Євген Коновалець. Особливо його становище зміцнилося після утворення Організації Українських Націоналістів. Щоправда, нікуди не поділася й УВО. Зрештою, саме це і стало причиною того, що сьомого вересня Юліан Головінський постукав у двері номера на третьому поверсі.

Назустріч з-за столу піднявся зовсім інший Євген Коновалець. Важко було повірити, що це той полковник, з яким Головінський зустрічався вісім років тому. Тоді це був жвавий чоловік, безстрашний, у деяких випадках навіть легковажний, а тепер перед ним стояла стомлена людина, усвідомлена важливості того, що робить.

– Як доїхали, сотнику? – поцікавився Коновалець, запросивши гостя до столу.

– Дякую, добре! Довелося затриматися декілька днів у Будапешті: тамтешнім властям видалися підозрілими мої документи, – відказав Головінський.