Петро Лущик - Галицька сага. Майбутня сила

Не отримавши відповіді, Павловський, уже не питаючи у старшого, наказав:

– Дайте йому ще двадцять ударів! Може, згадає!

Тут заголосила жінка Галина, яка до того лише голосно плакала. Якийсь поліцейський підійшов до неї і сильно вдарив по обличчю. Жінка, як підкошена, звалилася на землю.

Отримавши ще одну порція палок, Данило Солтис уже навіть перестав стогнати, а Павловський знов запитав:

– Хто був третій? Мовчиш? Ще двадцять ударів!

Тут уже заголосили всі жінки. Під їхній незмовкаючий плач поліцейський відрахував призначені удари.

– Досить! – подав голос старший. – Підніміть його!

Двоє поліцейських підхопили скривавленого Солтиса під руки й поставили на ноги. Неймовірним зусиллям Данило встояв на ногах.

– Ну? – став перед ним постерунковий. – Зрозумів, що то значить твоя Україна? З нею буде те саме, що з тобою! А зараз наказую тобі співати наш гімн! Ну?

Данило стиснув губи.

– Ну? – нетерпляче повторив поліцейський. – Якщо забув слова, то нагадаю. «Єще польска не зґінєла».

Зрозумівши, що він не доб’ється свого, старший наказав:

– П’ятдесят ударів! І не шкодувати!

Данила Солтиса знову повалили на землю.

Останні двадцять ударів чоловік уже не відчував – він знепритомнів. Побачивши це, постерунковий усе ж не зупинив екзекуцію.

Після побаченого у селян навіть не було сили обурюватися тому, що робили вільні від «роботи» поліцейські. Вони винесли з хати-читальні всі книги, які там були, поскидали на купу, принесли від Вовків сіна, що було всюди на обійсті, й підпалили.

А постерунковий говорив:

– То вам за вашу Україну! А якщо ви проголосуєте за свою хлопську партію, то ми ще раз вернемось і вкажемо вам, свині, що в Польщі є одна партія, за яку треба голосувати, – партія Юзефа Клеменса Пілсудського!

Після цих слів улани скочили на коней, поліцейські сіли на брички й, здійнявши пилюку, залишили село. Лише тоді перетинці піднялися на ноги. Дехто одразу кинувся до нерухомого Данила. Той не подавав ознак життя.

– Треба перенести його додому! – розпорядився Василь Вовк.

Але просто так нести скривавленого Данила не випадало. Роман Панас збігав додому й невдовзі повернувся, несучи двері. Ще недавно вони стояли у дровітні, а зараз валялися посеред гумна. Данила обережно поклали на двері спиною доверху, четверо чоловіків, що самі отримали свої «законні» сорок ударів, швидко понесли непритомного Данила сільською вулицею. Згорьовану Галину тримали під руки Орина та Варвара Нагірна.

– Треба послати за Оленою Смоляр, – мовив Василь Вовк.

Жінка Якова славилася тим, що лікувала відварами та травами.

– Може, їх таке минуло!

І тут усі лише тепер зауважили, що серед них не було ні Смолярів, ні Кандиб, ні Гутманів. (Як з’ясувалося пізніше, у поліції були готові списки тих, хто підлягав екзекуції. Яків Смоляр до них не потрапив лише тому, що був на державній службі гайовим, а оскільки сама акція була направлена проти українців, то родина Гутманів опинилася поза подіями. А Кандиби також отримали своє!)

– То б до ксьондза дати знати! – обережно мовила Феодора Вовк, і всі похмурніли – про такий фінал ніхто навіть не подумав.

Уже ближче до вечора картина дещо прояснилася, й вона була нерадісною. У старостві, до якого належав і Перетин, не було жодного села, де не похазяйнували поліцейські та улани. Не минула ця чаша і священника місцевого храму.

Про це розповів перетинцям Яків Смоляр. Він привіз жінку Олену до Данила Солтиса й одразу поїхав за отцем Петром Лісовичем. Йому було соромно перед сусідами хоча б тому, що його оминула їхня доля. Яків навіть не був проти отримати «свої» сорок ударів, щоб не виділятися від інших. Правда, його ніхто ні в чому й не звинувачував, а після від’їзду поліцейських саме він став найбільш потрібний селянам.

Під’їжджаючи до плебані, Яків зауважив, що хрест, поставлений на спільні пожертви людей, сплюндрований і з нього збито напис українською мовою. Смоляр ще не встиг обуритися такому вандалізму, як побачив, на що перетворилася ошатна оселя отця Петра. Все подвір’я було білим від пір’я. Подерті подушки та перини лежали під парканом. Вражений побаченим, Яків Смоляр застиг посеред обійстя. Тут із хати вийшов розгублений отець Петро, також весь у пір’ї, але було видно, що більшу частину його він вже обтрусив. За священником визирнули його діти – Павлик та Софійка, перелякані пережитим.

Привітавшись, Яків зійшов з брички.

– Невже вас також, отче? – запитав він.