Петро Лущик - Галицька сага. Майбутня сила

– Віднині будете здавати молоко польській млєчарні! – єхидно повідомив поліцейський.

Все ще не розуміючи, що ж сталося, Олекса почув, що за дверима, де власне була читальня, відбувається те саме, але розгром іде з більшою злістю.

Порозбивавши все, що можна було розбити, поліцейські підняли з мокрої підлоги Олексу з Данилом і, допомагаючи прикладами, вивели на двір. Проходячи через читальню «Просвіти», Олекса не повірив своїм очам. Усе, що можна було розірвати, було розірване й порозкидане по підлозі. Книжки, бережно зібрані й куплені молоддю, валялися всюди, два портрети – Шевченка та Франка – покремсані лежали на підлозі, розірвані вишиті рушники висіли на розбитих шибках вікон.

На майдані перед фігурою вже було повно людей, причому перетинці – усі, навіть найменші діти! – лежали на землі обличчям вниз, оточені польськими поліцейськими та уланами. Олекса встиг помітити серед поляків Адама Павловського, перед тим як його штовхнули у спину і він повалився на землю. Поруч гепнувся Грабів.

То тут, то там чувся дитячий плач.

Наперед вийшов якийсь поліцейський у чині постерункового, якого перетинці бачили вперше.

– Слухайте мене, свині! – голосно почав він. – Усе, що ми робимо, ви заслужили самі. Можете подякувати своїй ОУН! Польська держава не попустить з вашого боку жодного саботажу й непокори! Тому віднині ви будете носити молоко до польської млєчарні; ваша читальня заборонена, а якщо хтось спробує її відкрити знов, то ми спалимо хату; від завтрашнього дня школа стає тою, якою вона має бути, – польською. Ми ще подумаєм, чи лишати вам ваш руський язик! А тепер я требую, щоб ви самі здали бронь, яку заховали від влади. Якщо ви не здасте добровільно, то клянуся, ми знайдемо її самі, але тоди вже вам не буде де жити! Ну, я чекаю!

Але ніхто не спішив виконувати вимогу постерункового. Більшість про жодну зброю і не чула, а хто її мав, то розумів, що це негайний шлях до тюрми. Розумів… і сподівався, що її не знайдуть.

Але поліцейські, видно, отримали строгі настанови конче знайти зброю. Вони порозходилися по обійстях перетинців і приступили до роботи. Чи не у кожній хаті була зірвана підлога, у декого з даху навіть поскидана солома; у коморах з таким потом зібране зерно висипали на землю. Що можна було викинути надвір, летіло через вікна, причому нікому навіть не прийшла думка відчинити їх. На розчарування постерункового зброю так і не знайшли. Тоді він наказав порозкидати копиці сіна, як на останню локацію, де можна щось заховати.

Востаннє таке румовище залишив за собою ураган, що пронісся селом вісім років тому, але тоді недоторканими лишилися хати всередині. Тепер же така доля знову спіткала Перетин, але причина цього була не у природі. Тоді ураган також накоїв багато лиха, але він і не думав повертатися назад, щоб доруйнувати те, що не вдалося за першим заходом. Нині знервовані тим, що нічого не знайшли, поліцейські знову взялися за людей.

– Я однаково знайду бронь, навіть якщо треба буде розібрати ваші халупи! – кричав старший поліцейський. – Жовніри, кожному хлопу дати по двадцять палок!

Почувши таке, жінки заверещали, а улани підбігли до Олекси Мороза (він лежав скраю), спритно один ліг йому на шию, інший на ноги, вправно задерли сорочку, а третій почав бити по голій спині. Уся екзекуція проходила під завивання жінки Ганни, так що старший крикнув до неї замовкнути, бо сама ляже коло нього. Після останнього удару постерунковий підійшов до знесиленого Олекси й запитав:

– Покажеш, де бронь?

– Нема броні, – слабо відповів Олекса.

– Ще двадцять палок! – наказав поліцейський.

Подібне відбулося з усіма чоловіками, старшими п’ятнадцяти років, тому до цього списку потрапили навіть брати Панаси Дмитро та Михайло. Верхньої межі для чоловіків не було. Коли ж черга дійшла до Данила Солтиса, обличчя Адама Павловського розпливлося у задоволеній усмішці.

– Гадав, що я про тебе забув, скурвий сину? – запитав він. – Я нічого не забув, хоч і пройшло дев’ять років. Я довго чекав, коли настане час віддячити тобі! Ну, хто тоді був з тобою?

Данило мовчав, стиснувши зуби.

– Пане офіцере, поможіть йому нагадати!

Старший кивнув головою, Данила повалили на землю і чесно відрахували двадцять ударів палкою.

– Де бронь? – вкотре запитав постерунковий.

Данило мовчав. Поліцейський махнув рукою, і той отримав ще двадцять ударів. Коли, здавалося, все закінчилося, Адам знову запитав:

– Хто був другий?