Петро Лущик - Галицька сага. Майбутня сила

– Як бачите, Якове, цю чашу я випив також! – відповів отець Петро. – Що у вас?

Яків зам’явся.

– Та вже не знаю, як вам сказати, – мовив Смоляр і коротко повів про причину свого приїзду.

– Все так погано? – похмуро запитав Лісович.

– Моя Олена тілько скрушно похитала головою, коли зобачила Данила. Я би не тривожив вас, але всьо може бути!

Петро Лісович подивився на дітей.

– Возьмеш нас всіх? – запитав він. – Я не хочу лишати дітей самих. Вони таке пережили, що не приведи Боже!

Так, учотирьох, вони поїхали до Перетина. Дорогою Яків запитав священника, що, власне, сталося.

– То все Пілсудський зі своєю пацифікацією, – говорив Лісович.

Вони саме проїжджали повз сплюндровану фігуру. Отець Петро перехрестився і важко зітхнув:

– Вам, певне, відомо, що літом по всій Галичині проходив саботаж. Українці виступали проти листопадових виборів, були підпали маєтків, стодол, скирт. І в основному під то попали осадники. Ну і поляки того терпіти не схотіли.

– То ви думаєте, що в тому винні ми? – підозріло запитав Яків.

– Боронь, Боже, таке думати! Навіть якщо саботаж був причиною, то прості люди у тому не винні! А постраждали найперше саме вони!

На щастя, приїхавши до розореного господарства Солтисів (як, зрештою, всього Перетина), виявилося, що останньої сповіді ще не час, тому отець Петро здійснив звичний у таких випадках обряд єлеопомазання хворого.

Після нього Лісович заспішив додому, адже і йому належало прибратися. Щоправда, перед тим, як Яків відвіз священника додому, Василь Вовк, що також не залишав хати зятя, запитав:

– Що нам далі робити, отче?

Петро Лісович подивився на нього, перевів погляд на інших.

– Зараз головне починити все! – сказав він. – І спасти збіжжя, бо кажуть, уже позавтра підуть дощі. А потім вже можна і подумати, як нам жити дальше.

З тим отець Петро і поїхав. А під вечір у Данила піднялася температура, і він знову впав у безпам’ятство. Побачивши таке, Василь Вовк забрав онуків до себе додому, а Орина з Галиною залишилися біля хворого. Хотіли було, щоб і батько Данила Гнат пішов з Василем, але той навідріз відмовився.

Так у тривозі минула перша ніч пацифікації. Постраждалі самі, перетинці, тим не менше у першу чергу переживали за Данила Солтиса, який отримав найбільше з-поміж них усіх. Більшості селян було невтямки, чому Адам Павловський саме на ньому зігнав свій гнів. Лише четверо перетинців – Семен Кандиба, Олекса Мороз, Кость Смолій та Шмунь Гутман – знали справжню причину люті поляка.

Вже коли криз минув і Данилові принаймні не ставало гірше, саме Кость прийшов до нього. Він сів біля ліжка товариша, довго дивився на ліву сторону обличчя (Данило досі не міг лежати на спині). Той спробував усміхнутися, але навіть це вийшло у нього не найкращим чином.

– Не треба нічого говорити! – мовив Кость. – Дякую тобі, що не видав нас із Василем. Не переживай! Виздоровлюй, а з Павловським я розберусьи сам!

Данило хотів було щось заперечити, але поки він збирався на силі, Кость уже підвівся й залишив кімнату.

Він із здивуванням побачив, як повз браму Солтисів поважно проїхала бричка, якою керувала Зофія Павловська.

Тепер вона вже не боялася їхати через ненависний їй Перетин.

Двері камери грюкнули, почувся звук ключа, що закривав замок.

Лише тепер Юліан Головінський дозволив собі розслабитися. Він і далі продовжував стояти посеред камери, тримаючи руки в кишенях, хоч останні дні і були важкими. Безперервні допити переривалися лише тоді, коли поліцейські стомлювалися самі і відправлялися або додому, або у сусідню кімнату відпочити. Тоді і йому давали можливість хоча б відійти від одноманітної рутини допиту.

Сьогоднішній день (Боже, а який сьогодні день? Заарештували його двадцятого, але відтоді він остаточно втратив лік дням, проведених у тюрмі.) відрізнявся від попередніх хоча б тим, що Головінського ніхто не чіпав, він мав можливість відпочити і розібратися у причині, чому так з ним сталося.

Ні, тут треба говорити не про причину, а декілька причин.

Досі йому вдавалося залишатися поза підозрою поліції. Звичайно, львівські криміналісти підозрювали, що за всіма саботажними акціями у воєводстві стоїть хтось обізнаний у справах, з військовим досвідом, зі знанням конспірації, але жодного разу після гучних акцій Української Військової Організації, а від недавнього часу Організації Українських Націоналістів, ніде не випливало ім’я їх організатора. Тобто Головінський був, його навіть підозрювали, але тим не менше він залишався невидимим. Навіть після вбивства шкільного куратора Станіслава Собінського у 1927 році його заарештували з-поміж великої кількості інших українських активістів, але чогось конкретного польська поліція проти нього не мала. На суді він захищав себе сам, і поляки змушені були його відпустити.