Петро Лущик - Галицька сага. Майбутня сила

– Справляєшсьи? – поцікавився Василь, спостерігаючи, як Олекса переливає принесене ним молоко у величезний баняк.

– Та що тут тєжкого? – відповів той. – Во папери – то вже гірше! Скільки пишу – всьо не привчивсьи. Не моє то!

– А що каже ваш Андрій? Як в него робота?

– Та слава Богу, добре! І робота, і вся справа! Недавно казав мені, що поляки скрегочуть зубами, бо наше масло ліпше, ніж їхнє, в Європі не призвичаєні їсти що попало! Давай їм масло першого сорту! А наше масло й ліпше, і дешевше. То поляки й казяться!

Олекса зафіксував у зошиті здачу Вовком молока й повідомив, що до неділі мають бути гроші.

– Андрій казав, що того разу має бути більше, – говорив Мороз.

– Файно, а то Мошко тілько питає мене, коли до него в склеп хтось прийде, бо в довг чогось давати не хоче.

Олекса усміхнувся.

– Та то всьо справа Андрія! – говорив він. – Попередив нашого жида, щоб не робив людей довжниками. Бо нема гіршої людини за ту, котрій щось позичив.

Василь Вовк не став сперечатися із цими словами. А Олекса продовжував:

– Мало того, його Шмунь хотів щось продати нашому Микиті (Мороз мав на увазі старого Нагірного), а в того не було грошей; тілько вийняв зошит, як тут вродивсьи Мошко, насварив на сина, зошит порвав, а Микиту вигнав.

Почувши таке, Василь Вовк почухав потилицю.

– Так, уміє твій шваґер переконувати! – відзначив він.

Коли Василь пішов, один за одним принесли молоко інші перетинці. Кожен з них приніс якусь новину, яку удостоїли декількома словами залежно від її значущості. Найдовше поговорили з Яковом Смоляром. Він найбільше був поінформований про політику, тому вважався майже істиною в останній інстанції.

– Вибори будуть, – повідомив він.

Олекса скривився.

– Не до добра то! – відзначив Мороз і поцікавився: – А куда?

– До Сейму.

– Високо!

Звичайно, події у Варшаві мало цікавили перетинців; вони більше переймалися тим, що відбувалося поруч, ба навіть рішення місцевої ґміни сприймали лише тоді, коли це стосувалося їх безпосередньо. Тим не менше навіть такі нечасті з’яви у селі представників Українського національно-демократичного об’єднання – найбільшої легальної української організації, дозволеної в Польщі, все ж дозволяли селянам бути принаймні обізнаними у цьому. Щоправда, візити представників УНДО зазвичай частішали перед виборами, то й вони не переобтяжували увагу людей своєю присутністю.

– Та що вони там вирішать? Поляки свого не попустять! Скільки там наших?

– Двадцять штири.

– А всіх?

– Майже півтисячі! – повідомив Яків.

– То що ти хочеш!

Коли молочарню залишив останній перетинець, Олекса Мороз взявся за роботу. Йому належало відділити сметану, але перед тим молоко має хоча б півдня постояти. Зазвичай Олекса це робив увечері, щоб вже назавтра сметана була у бочках. От і зараз він викотив бочку із вже готовою ще відучора сметаною, щоб віддати фірману.

А ось і він! Олекса почув, як біля будинку зупинилися коні, і він почув голос Данила Грабіва. Мороз подивився на годинник у кутку. Сьогодні фірман чогось затримався.

Тут двері відчинилися, і в кімнату зайшов Грабів.

– Слава Ісусу Христу! – привітався він.

– Навіки слава! – відповів Олекса. – Чогось нині ти припізнивсьи.

– Та не ясно, що сьи творит, Олексо! – розгублено мовив Данило.

– Що сьи стрисло?

– Виїжджаю я з Вишова, спокійно їду до Перетина, аж чую за спиною якийсь шум. Знаєш, як дощ шумить! Обертаюсь. Мати Божа! А то військо на конях!

– Багато? – засумнівався Олекса.

– Хватає! І до Перетина! Я нагнав коней і таки відірвавсьи від них, але вони зараз будуть тут.

Неначе на підтвердження його слів за стіною почувся тупіт численних коней. Олекса визирнув у вікно. Сільською дорогою неслися улани. З-поміж них миготіли поліцейські мундири. Мороз бачив, як рівний до цього часу чотирикутник уланів розсипався урізнобіч, і окремі вершники заїжджали на обійстя перетинців. Не розуміючи, що відбувається, Олекса хотів було вийти надвір подивитися, але тут у двері вдарили чимось важким, і вони повисли на одній петлі. Всередину ввалилися троє жандармів. Їхні обличчя не обіцяли нічого доброго, тим не менше Олекса обурливо запитав:

– Що це має значити?

Один з поліцейських, видно, старший серед них, але не настільки, щоб Мороз зміг розпізнати його звання, підскочив до нього і, зашипівши «Czemu, skurwi synu, nie mówisz po polsku?», боляче штовхнув його прикладом в груди. Отримавши такий «подарунок», Олекса відлетів до стіни. Побачивши таку картину, Данило опустився біля Мороза. А тим часом поліцейські приступили до погрому. Вони розбили прикладами кружлівку і порозкидали поламані деталі по кімнаті. Один з поляків – той, що «пригостив» Олексу, взяв у руки важку металеву трубу, що стояли приперта до стіни і, розмахнувшись, вдарив нею по бочці зі сметаною. Нічого не сталося, бо бочка була дубова і не кожен удар міг її розбити. Вдаривши ще кілька разів і не добившись свого, поліцейські вибили кришку і просто вилили сметану на підлогу. На очах Данила Грабіва виступили сльози. Олекса поки що не розумів, що відбувається, але також ледве не плакав, дивлячись на це. На довершення всього поліцейські вилили принесене перетинцями молоко, й воно розлилося по підлозі. Вона була нерівна, тому молоко зібралося там, де сиділи Олекса з Данилом.