Тимур Литовченко - Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни

Звісно, всі ще дуже добре пам’ятали, як на межі 1980-х і 1990-х років той-таки Київ буквально атакували голодні натовпи з Воронезької та Курської областей, вимітаючи полиці продмагів буквально «під нуль». Тому-то й почали запроваджуватися різноманітні талони на всі види товарів, які тільки можна було уявити… З цієї точки зору, розмежування колишніх радянських республік виглядало благом.

Але ж не з інших позицій!.. Бо життя не обмежується лише «хавчиком», одягом і взуттям, квартирами й іншими матеріальними благами. Є ще й такі поняття, як честь і достоїнство. Зокрема, спортивна честь… Як бути з нею?

Ні у Касима, ані у Лідії готових відповідей не було. Одне зрозуміло: настали якісь нові реалії, в яких потрібно жити й робити свою справу.

Жити, незважаючи на жодні несприятливі обставини.

– Васи-и-илю-у-у!.. Ва-а-асю-у-у!.. Тітка Фрося йде додому.

– Умгу… – пробелькотав він з байдужим виглядом, при цьому залишившись сидіти на місці, з огидним рипінням возюкаючи зубцем виделки по порожній фаянсовій тарілці. Обидві старі подруги обмінялися багатозначними поглядами, але тітка Фрося таки спромоглася взяти себе в руки, підвелася зі стільця й мовила:

– Ну що ж, Юлю, як то кажуть люди: в гостях добре, а вдома краще! Отож піду я до себе, вибачай…

– А може, ти б іще посиділа?.. – без жодної надії, суто формально спитала Юлія Іванівна. На що дістала очікувану відповідь:

– Ні-ні, вже невдовзі північ, куди ж мені іще сидіти, вам набридати?.. Треба ж якось думати, еге ж… Тому піду я, й не вмовляй мене. Не треба.

Проводжати гостю Василь не пішов, він все так само сидів на своєму місці й рипів виделкою по тарілці. Рипів та й рипів, рипів та й рипів…

І лише коли, проводивши додому стару подругу, мати повернулася до кімнати, син здійняв на неї сповнені відчаю та безнадії очі.

– Ну, синку, і що ж ти мені скажеш на все це? – якомога обережніше спитала Юлія Іванівна, зазираючи у Василеві очі.

– А що я мушу говорити, мамо?..

– Ну-у-у… Як, тобто, що?.. Як це – що?.. Ти ж поводишся зовсім неадекватно, от і поясни…

– Чому це раптом?

– А я не знаю, чому! – в голосі Юлії Іванівни вперше за весь сьогоднішній вечір прорвалося роздратування. – Це ти мусиш знати, синку! Ти, а не я й не тітка Фрося.

– А-а-а, он ти про що!..

Василь нарешті відсунув порожню тарілку, кинув у неї виделку й мовив:

– Бачиш, мамо, такі справи: я більш ніколи в житті й нізащо не святкуватиму річницю Жовтневого перевороту. Таке віднині моє кредо.

– Ти ба, подивіться лишень на нього! – сплеснула руками Юлія Іванівна. – Все життя ми святкували, а тепер відмовляємось. Та ми ж із тіткою Фросею так старалися, щоб сьогоднішнє застілля організувати! Це ж усе заради тебе – заради єдиного любого синочка, який після стількох років нарешті зміг повернутися в рідну домівку!.. Та ми ж обидві зі шкіри були ладні вискочити заради тебе, дурника такого!.. Та знаєш, як тітка Фрося тебе любить, як вона на тебе чекала?! А ти!.. Та хоч би заради пристойності бодай якийсь кавалочок хлібу зжував!.. І не рипів би весь вечір виделкою по порожній тарілці! Та що ж це таке?..

– Що таке, питається?.. А те, мамо, що я відсидів, а вас із тіткою Фросею Бог милував. Ось у чому моя з вами обома різниця. Ось чому я…

– Відсидів, так. І що з того?! Адже ж і відсидів ти не через свято Великої Жовтневої соціалістичної революції, яке ми все життя святкували. Ти через цього свого дурнуватого націоналюгу Бердника за ґрати втрапив. Гадаєш, я нічого не знаю й не розумію?! Ну, знаєш, Васю!.. Тобі вже тридцять сім років, у цьому віці Пушкін помер – думаєш, якщо я проста покоївка, то не в курсі подібних речей?! Помиляєшся, синочку. Та й ти сам у мене досі поводишся, ніби маленьке дитятко. То на що ж це схоже, га, Васятко ти мій любий?..

Через Бердника, каже мама. Десь так воно і є…

Через того самого «космічного хохломана» Олеся Бердника, який написав «Зоряного Корсара», за яким студент Ярмошко робив доповідь на достопам’ятному засіданні київського Клубу любителів фантастики «Обрій». Ох, уже цей наївний Вася Ярмошко!.. І ця наївна доповідь на наївну тему!..

А потім р-р-раз – і в каталажку!..

За пристрасть до «космічної хохломанії».

А після відсидки вертатися додому не дозволили. Відправили жити до Цюрупинська – о-о-о, клята діра на тілі України!.. А найгірше, що можна було вигадати, – це дурепа Діна Порфирівна в ролі багаторічної начальниці в лабораторії районної СЕС.