Тимур Литовченко - Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни

Вже починало потроху сутеніти, до того ж погода під вечір зіпсувалася: в спину тепер дув різкими поривами доволі сильний вітер. Отож коли Спартак вивернув і витрусив з полотняного мішечка рештки попелу – той не впав на землю, а підхоплений холодним вогким повітряним потоком, понісся мінливою хмаринкою убік дерев, що повиростали на місці колишньої яруги, ретельно засипаної землею.

– Ось вам, читайте! – надривно вигукнув він, відчувши, як з очей мимоволі полилися сльози полегшення. – Радянська влада всіляко намагалася приховати вашу смерть, але люди не дали про вас забути, влаштовуючи жалобні пам’ятні мітинги! До того ж, про вас розповів в романі-документі «Бабин Яр» київський хлопчик Толік Кузнєцов!.. Але через потуги радянської влади сталася Куренівська трагедія, яку знов-таки намагалися приховати!.. А вже ці нові спроби влади, в свою чергу, спровокували катастрофу на ЧАЕС!.. Це «Вектор катастроф», розумієте?! Я знаю, ви мстилися за забуття – так казали люди, це не моя вигадка!..

Вогкий вітер ридав від почутого, коли Спартак наполегливо продовжив:

– Я второпав: не буває хорошої влади!.. Її треба примушувати казати людям правду, а не приховувати!.. Подейкують, київського хлопчика Толіка Кузнєцова все ж таки вбили через написану про вас правду. Вбили – хоч він і втік до Лондона… Не знаю, так воно чи ні?! Просто так говорять… Але книжка його лишилася, її читають. Я теж прочитав, ви знаєте!.. Що ж, нехай я не Толік Кузнєцов, але свою дещицю таки додав – бо вам нарешті встановили пам’ятники, але сталися нові біди, нові смерті!.. То ось вам – цей мій «попіл Клааса» [14] Натяк на авторську передмову до роману-документу «Бабин Яр»: «Ось я це роблю, тому що, знаю, зобов’язаний це зробити, тому що, як говорено в “Тілі Уленшпігелі”, попіл Клааса стукає в моє серце». , він більше не стукає в серце!.. В моє серце!.. Тепер вже не стукає, бо роман написаний!.. Я спромігся на це! Чуєте?! Ви ж знаєте, як я писав… в яких умовах!.. Писав і відновлював по пам’яті!..

Підвивання вітру заважало почути, відповіли йому щось чи ні. Втім, це було не надто важливо. Спартак просто знав… як завжди – ЗНАВ, що розібравши пригощами і щіпками попіл від спалених чернеток, написане ним ось просто зараз читають… слово за словом, рядок за рядком, сторінка за сторінкою… Читають уважно, намагаючись відчути інтонацію, гру слів і смислів… Читають всім натовпом. І головне – читають ті троє, яких він вигадав, але які реально були вбиті у вересні 1941 року: десятикласниця Соня Ставська, її дідусь Борух Пінхусович і його приятель Сьома, який мешкав на вулиці Шота Руставелі біля закритої нині синагоги…

– Агов, ще хвилинку уваги, якщо можна… – вигукнув він убік засипаного землею й засадженого деревами Бабиного Яру. Незримий натовп блідих примар дружно озирнувся до нього, тоді молодий чоловік продовжив:

– Щоб ви не сумнівалися… Щоб ніхто з вас не сумнівався… Я присягаюся! Чуєте?! ПРИСЯГАЮСЯ вам тут і зараз, що не дам забути про жах Куренівської трагедії! Якщо я вже по пам’яті відновив цей роман… а це була пекельна робота, ви знаєте!.. Вперше я спускався в це пекло, коли писав, вдруге – коли відновлював по пам’яті… Ви ж знаєте?!

Раптом низькі вогкі хмари на трохи вже посутенілому небі розступилися, і згори на землю впав багряний промінь, широкий і яскравий.

– Так, зрозуміло. Дякую, – тепер Спартак заговорив спокійніше, без надривної напруги: – Отож двічі спустившись у це пекло, я збожеволів, звісно. Не міг не збожеволіти, ви розумієте… бо подвійного сходження в пекло не витримав би ніхто з людей! Данте один раз спускався до вас. А я двічі. Та й я ж не Данте, я всього лише маленький хлопчик з київського Подолу, куди вже мені!.. Однак можете не сумніватися, що мої слова неодмінно дійдуть до людей, і вони згадають Куренівську трагедію та її жертв! ПРИСЯГАЮСЯ пам’яттю про вас, що не дам забути живим, не дам нізащо… Ну, а тепер вибачайте, мені час вертатися до інституту. Але слово я звик тримати, ви це можете бачити… себто, прочитати на попелі чернеток. А рукописи – вони не горять, ви ж знаєте… Все, тепер можете спати спокійно.

Щойно він замовк, як вітер остаточно вщух, а просвіт у вогких хмарах розширився, від чого вологе повітря і все довкілля набуло криваво-багряного відтінку. Тоді Спартак мовчки кивнув убік зарослого деревами місця, де невидимі мерці продовжували уважно вивчати його опус, потім кинув побіжний погляд на бронзову менору і широким кроком рушив у напрямі тролейбусної зупинки, що знаходилася на Дорогожицькій вулиці.