Тимур Литовченко - Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни

– Умгу… Качати години три з половиною, так?

– Десь так, тільки потім нагрів-охолодження.

– Гаразд. Що ж, до понеділка. Чекатиму на позитивні результати.

Кудрін відпустив його ґудзик і широким кроком попрямував у кінець коридору. Він був тепло вдягнений – отже, тепер не повернеться.

Про всяк випадок Спартак спустився на перший поверх в кімнату зварювальника дяді Юри: звідти було добре видно інститутську автостоянку, зокрема і припаркований «УАЗ-469» шефа…

– Ну що, поїхав Кудрін? – спитав дядя Юра з-під маски, при цьому не припиняючи зварювати пару чудернацького вигляду залізяк.

– Поїхав.

– І ти теж хочеш з роботи чкурнути?

– Сподіваюсь, ви про це нікому не розповісте.

Дядя Юра припинив зварювати залізяки, підняв маску, кинув на Спартака напружений погляд и процідив:

– А яке моє діло, хто куди?! У мене справи, а ти роби, що хочеш.

– Я ввечері ще приїду, а за устаткуванням і Рачок послідкує.

Дядя Юра лише рукою махнув і повернувся до роботи. А молодий чоловік піднявся на другий поверх в загальну кімнату, одягнувся, пробурмотів: «Я надовго, але ще повернуся», – й побіг коридором до виходу з корпусу. На ходу перевірив, чи лежить в його кишені мішечок з попелом…

Колись давно, ще під час навчання у школі, спаливши зошит зі своїм дебютним НФ-оповіданням «Політ в один кінець», Спартак відтоді саме так вчиняв і з усіма іншими чернетками. По-перше, для молодого чоловіка була нестерпною сама лише думка про те, що написані ним на папері слова гнитимуть десь на звалищі, то нехай краще підуть попелом!.. По-друге, це було дуже красиво, й від самого по собі процесу спалювання він отримував неабияке задоволення. А по-третє, прочитавши «Майстра і Маргариту», Спартак зрозумів: рукописи таки справді не горять, – але чернеток сказане не стосується! Можливо, його рукописи з часом опублікують, але в чернетки, сповнені пошуків і сумнівів, не мусить зазирати ніхто інший…

Тим паче зараз йшлося не про якесь там НФ-оповідання газетного формату і навіть не про повість, а про містичний роман «Апокаліпсис по-київськи» з його «Вектором київських катастроф ХХ століття», з образами людей, загиблих жахливою смертю під час Голодомору, розстріляних в Бабиному Яру, потоплих у селевому потоці Куренівської трагедії, вбитих «мирним атомом» в результаті аварії на ЧАЕС… Відновити по пам’яті ТАКИЙ роман, від першого до останнього рядка просякнутий людським болем, горем і слізьми – це була по-справжньому пекельна робота! Тим не менш, Спартак з нею успішно впорався.

І коли його творіння було передруковано з чернеток набіло на друкарській машинці їхньої лабораторії (одну сторінку він друкував зранку, ще до початку робочого дня, другу сторінку – в обід, третю – по закінченні роботи), молодий чоловік чітко зрозумів: його «Апокаліпсис по-київськи» вийшов незвичайним в усіх відношеннях, отож і вчинити з чернетками роману він просто мусить не так, як з іншими. Тим паче, наближалося 13 березня 1992 року – 31-ші роковини Куренівської трагедії!..

Отож в минулі вихідні він попервах вчинив, як і зазвичай: дістався одним з «дарницьких» трамваїв до Пішохідного мосту, перейшов на Труханів острів, відшукав одне зі старих згарищ, на якому туристи в теплий сезон смажили шашлики, назбирав хмизу, очерету і сухої трави, розвів багаття і ретельно – аркуш за аркушем, зошит за зошитом спалив на ньому всі чернетки. Однак утворений внаслідок цього попіл на цей раз не закидав золотавим дніпровським пісочком, але ретельно зібрав у полотняний мішечок, в яких вони в інституті зазвичай носили на аналіз спаяні або ж термооброблені металеві зразки.

Цей попіл був потрібен Спартакові для своєрідного «звіту мертвим». Звісно, від такого задуму за версту тхнуло якимсь язичництвом чи чаклунством, отож його знайомий протодиякон Агапіт нізащо не схвалив би нічого подібного. Однак до Агапіта тепер не підступитися, порадитися нема з ким… А якщо не «прозвітувати» перед загиблими лютою смертю, про кого нині сама пам’ять втрачена… Якщо не подати їм жодної звісточки про те, що вдалося зробити – нехай навіть у настільки оригінальний спосіб…

Ні-ні, їх неодмінно треба сповістити! Інакше Спартак не знатиме спокою, навіть начитавшись на ніч Біблії.

Отож молодий чоловік почав діяти. Насамперед, він сів на старенький деренчливий, трохи схожий на облуплену бляшанку з-під консервів трамвай і поїхав на Байковий цвинтар, територіально найближчий до ІЕЗ ім. Патона. Колись у 1968 році на центральній кладовищенській алеї чергував міліціонер, пильнуючи місце останнього спочинку київського мера Давидова, тепер же тут було зовсім безлюдно.