Тимур Литовченко - Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни

– Прид-дур-рок-к!.. – з придиханням мовив Курлика.

– Молоде, зелене. Засране, – Бідосик знизав плечима. – Вояки якісь заходили – от вони добре сказали. Мовляв, поділилися ми кордонами на різні держави, були одним цілим, зараз у кожного армія своя. От я, каже – росіянин. То що, невже я дивитимусь в оптичний приціл на своїх вчорашніх товаришів – на українців, білорусів, казахів?.. Ми ж служили разом!..

– Маячня! – різко видихнув Курлика.

– Так, маячня. А інший вояка сказав іще конкретніше: Єльцин, каже, Кравчук і Шушкевич – вони, каже, зрадники Батьківщини! Переділили нас кордонами, паскуди!.. Їх би, каже, зібрати усіх – і під суд!..

– А ти?..

– А я!.. – Бідосик випнув груди колесом. – А я, коли до мене черга дійшла, встав перед камерою і кажу: дорогі товариші, вітаю усіх вас… весь наш Радянський Союз і весь наш єдиний радянський народ із нашою Великою Радянською Перемогою над фашистською Німеччиною у Великій Вітчизняній війні! Саме ми врятували світ від «коричневої чуми» – честь нам і слава!.. Батькам нашим і дідам, які зламали хребта фашистській гідрі!..

– Так і сказав?!

– Так і сказав, щоб ти не сумнівався! Це ж саме під Дев’яте Травня було, а цьогоріч була рівно сорок сьома річниця Перемоги!.. Отож і сказав. І нехай всі чують, усі знають!..

– О-о-о-о! Це я й хотів почути! І то є найкращий подарунок мені на день народження… Дякую тобі, дорогенький!

І Курлика з Бідосиком обійнялися та з глибоко урочистим почуттям тричі, «по-брежнєвськи» розцілувалися. Чи то в губи, чи то «в десна» – неважливо!.. Головне ж бо – це традиції дотримуватися.

Як і більшість відпочивальників, Руслан і Роберт відправилися на море, бо водичка ввечері тепленька й лагідна, немов парне молоко!.. Натомість Лідія з Касимом залишилися в холі, щоб разом з усіма охочими подивитися трансляцію з урочистого закриття XXV літньої Олімпіади в Барселоні.

Турсунови скромно сиділи на м’якому диванчику позаду інших. Спостерігаючи за шикарною церемонією, вони не обмінялися жодним словом. Адже й без слів кожен з них прекрасно знав, про що думає інший. Їхні думки давно й надійно крутилися довкола речей, про які їх повсякчасно запитували вихованці, іноді скромно ховаючи очі, іноді навпаки – дивлячись на наставників прямо та невідривно:

«Лідіє Онисимівно!.. Касиме Мансуровичу!.. А що ж це воно тепер буде?! І головне – як воно все буде з нами?..»

Вони обидва не тільки кваліфіковані тренери та авторитетні судді. Що Касим, що Лідія насамперед – наставники спортивної молоді. Отже, щось-таки мусили відповідати… Та їм самим здавалося, що їхні відповіді здебільшого скидаються на жалюгідні відмовки.

Справді, раніше їхньою великою, могутньою та єдиною батьківщиною був Радянський Союз, збірні команди якого зазвичай вигрібали спортивні нагороди мало не лопатами. Але з цим клятим путчем ГКЧП, з танками в Москві, з арештом і подальшим звільненням товариша Горбачова, з «парадом суверенітетів», «міжсобойчиком на трьох» у Біловезькій пущі та грудневим референдумом, як фінальною крапкою усіх подій, – великий СРСР раптом наказав довго жити, розвалившись на півтора десятки незалежних держав. Відтоді ще й року не минуло, отож на XXV Олімпіаді в Барселоні тепер вже колишнім радянським спортсменам дозволили виступати Об’єднаною командою. Але це разове рішення, а далі що ж?!

Ні-ні, звісно ж, спортсмени завжди націлені на індивідуальне вивищення, навіть якщо йдеться про колективні види спорту: будь-яка команда завжди має капітана – безумовного лідера… Це висока честь, від якої не відмовиться ніхто… І все ж таки є нагороди індивідуальні, є й командні. Командний медальний залік також ніхто не скасовував. То як же з цим бути?! Це що ж виходить: на наступних Олімпійських іграх команда України змагатиметься… ну-у-у, наприклад – з командою РРФСР?! Чи з командою Білорусії?! А якщо тренер Касим Мансурович родом з Туркменії – як йому бути: в Києві лишатися чи додому їхати?! А його дружині Лідії Онисимівні куди подітися?! А їхнім дітям?..

Як усе це можна розділити, розмежувати?! От як?

Тим паче, що доки існував СРСР, то найкращі з кращих спортсменів з року в рік запрошувалися до Москви. Там усе концентрувалося, там були школи, там розроблялися методики і все таке інше – а тепер що ж?! Це Київ, приміром, тепер у якості Москви буде?! Ох, та це навіть не смішно…

Взяти, наприклад, їхню легку атлетику: ну так, Ольга Бризгіна в забігу на 400 метрів та Інеса Кравець в стрибках у довжину, які цьогоріч виступали у складі Об’єднаної команди від України, вибороли срібні медалі… Але ж одна справа – це сяючі сріблом нагороди на тлі медального «букету» від дюжини дружніх радянських республік. І зовсім інша – якщо результат України розглядати виокремлено. Якась жалюгідна парочка всього лише срібних, а не золотих нагород – на що це схоже?.. Сором, та й годі. А далі що ж буде?!