Тимур Литовченко - Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни

Все йшло добре. Величезний лайнер з Ташкента приземлився в Москві. Батько і син з величезною сумкою, набитою полуницею, огірками та зеленню, бігли довгими коридорами аеропорту до кас. Зазвичай там було не велелюдно, але сьогодні, навпаки, товпилася галаслива юрба. Службові каси були зачинені на обід. Довелося чекати…

Озирнувшись на всі боки в пошуках вільних місць, Леонід Семенович помітив у лабіринті черги знайоме обличчя.

– Антоне! – радісно скрикнув він. Кілька людей озирнулися до нього, і Леонід Семенович, передавши сумку розгубленому Валерці, кинувся просто в людську гущу, яка лише на мить розкрила обійми, а потім поглинула батька в багатоликій строкатості.

– Ай, Льонько! Це ти?! Як же давно ми не бачилися! – пролунало звідти. За деякий час батько повернувся, але тепер він був не сам. Підбігши до Валерки, вимовив радісно і водночас урочисто:

– Знайомся, синку, це мій найкращий друг дитинства – Антон Семенович Калабалін! Можна сказати, мій названий брат.

І справді, незнайомець був невловимо схожий на батька: ті ж жести, такий самий погляд, зріст і статура. Хіба що батько був блакитнооким блондином у формі льотчика, тоді як Антон Семенович – карооким шатеном в цивільному костюмі й легкому пальті… Ото й уся різниця.

– А це мій Валерка! – відрекомендував сина батько. Антон Семенович чомусь почервонів, збентежився і легенько потиснув простягнуту юнаком руку, а потім стояв, явно не знаючи, що робити: бігти назад в чергу чи продовжувати спілкування з другом дитинства. Нарешті мовив:

– Я тут від самого ранку стою за квитками на Київ, мені днями запрошення на зустріч випускників надійшло.

– І мені так само! – підтвердив батько. – Ми з сином теж до Києва зібралися. А квитки я зараз візьму в касі для персоналу на всіх нас, на трьох.

– Гаразд, якщо зможеш, візьми, будь ласка! – з надією в голосі попросив Антон Семенович. – Тільки я не сам лечу, а з Гулею. Це моя племінниця.

– Тоді давай швидше паспорти – і свій, і племінниці, – кивнув батько. Калабалін довірливо глянув на друга дитинства і простягнув документи.

Квитки взяли тільки на п’ятницю: такого дефіциту давно вже не бувало! Але якщо проблема з вильотом розв’язалася, то виникла наступна: а де б тоді зупинитися?.. Леонід Семенович нервово гортав записника з телефонами московських знайомих, Антон Семенович терпляче тупцював поруч. Було видно, що він хоче щось сказати, але соромиться.

Нарешті батько пішов телефонувати якимсь знайомим, проте повернувся дуже засмученим. І тут Калабалін нарешті наважився:

– Льоню, якщо тільки хочеш… я твого сина до себе заберу.

– А ми тебе не обтяжимо? – поцікавився Леонід Семенович. Антон Семенович лише весело розсміявся:

– У мене чотири кімнати, моя дружина Ніна Миколаївна разом з сином Семеном до кінця тижня на конференції в Ленінграді. Отож житиме твій Валера, немов той принц в окремих апартаментах. Щоправда, ми не в столиці мешкаємо, а в Калінінграді [17] З 1996 року – місто Корольов Московської області. .

– Ого-го! То це ж аж!.. – захвилювався батько.

– Та ні, це інший Калінінград. Двадцять п’ять кілометрів електричкою від Москви, зупинка Болшево. Не хвилюйся, електропоїзд ходить часто і точно за розкладом, як годинник. А у нас там, між іншим, і ліс є, і повітря свіже, і навіть обслуговування в магазинах краще, ніж в столиці!.. А як захоче твій Валерка на Москву подивитися, так мої дівчата – Оленка і Гуля йому із задоволенням покажуть все, що треба: і в які завгодно музеї поведуть, і в театр, і екскурсію влаштують якнайкраще.

Леонід Семенович уважно вислухав, кивнув у відповідь, а потім, ніби схаменувшись, почав нишпорити по кишенях, виймаючи пом’яті купюри.

– Щодо їжі, Антоне, то ти не думай, я тобі гроші залишу і ще вітамінів ташкентських підкину! – і він простягнув йому важелезну сумку. Як не намагався Антон Семенович відмовитися, але продукти все ж довелося взяти.

О 12:00 вся компанія завалилася в простору квартиру сім’ї Калабаліна. Дівчат вдома не виявилося, але на плиті стояла каструля свіжоприготованого борщу, а ще сковорода, повна котлет і смаженої картоплі.

– Гуляють! Нічого, до дев’ятої повернуться, тоді я познайомлю твого хлопця зі своїми дівчатами, – безтурботно пообіцяв Антон Семенович.

Вони з апетитом пообідали, потім Валерку відправили в сусідню кімнату відпочивати. А друзі дитинства лишилися на кухні, де до вечора згадували життя в дитбудинку, а також поминали Семена Опанасовича і Галину Костянтинівну. Близько 20:00 Леонід Семенович спіхом попрощався і поїхав до Москви, оскільки вранці мав летіти до Мурманська.