Петро Лущик - Галицька сага. Велика війна

– Єво! – покликав він. – Поїдь із вуйком Грицем. Покажеш, куди скидати.

Жінка з острахом подивилася на воза.

– Ні, я вже краще піду пішки, – сказала вона. – Щоб Хведькові не було нудно. Заодно подивлюся, чи не встали діти.

Семен не наполягав на своєму, лише побачивши, як небезпечно погойдується старший Мороз на вершечку «гори», з тривогою уявив весь шлях до господарки. Але Григорій Мороз недаремно зажив слави саме своїм умінням складати на воза снопи, тому тут ніяких несподіванок бути не могло.

Побачивши, що Ганна з Мартою ледве тримаються на ногах, він вирішив дати їм, та й собі також, перепочинок, поки не повернуться інші.

Його сестрі Ганні скоро виповниться дев’ятнадцять років, і за інших обставин він як старший брат і глава сімейства вже шукав би для неї якусь пару. Дійсно, засиділася вона у дівках, але вираз обличчя сестри того дня, коли вона прощалася з Олексою Морозом, переконав Семена утриматися від такого кроку. Три роки – не такий вже і великий строк! Повернеться Олекса – подумаємо про весілля.

Семен подумки всміхнувся. От тільки чи відомо про це все самому жениху?

А дівчата, не підозрюючи про думки Семена, присіли на незабрані снопи, щоб відпочити.

– Чула, цісар оголосив війну? – поцікавилася на три роки молодша Марта.

– Чула, – відповіла Ганна і, зиркнувши на брата, тихо запитала: – То що, тепер Олекса вже сьи нескоро верне?

Але Марта, підкована частими домашніми розмовами, заспокоїла подругу.

– Олексі й так іще два роки служити, – казала вона. – А війна сьи кінчи швидше. Вернеться твій Олекса вчасно, не переживай!

– А я і не переживаю. Просто вже давно у нас не було війни, а Семко каже, що і його можуть забрати. Що ми з Євою зробимо самі?

– Не бійся, подруго! Є мій тато, та й Хведько ще замолодий для війська. Протримаємось!

Того дня поле попід лісом було скошено і снопи перевезено на тік до Кандиб. Роботі не зашкодив навіть легенький дощик. Просто довелося зачекати якусь годинку, щоб пшениця висохла від несподіваної вологи.

Завтра домовилися почати косити поле Морозів.

У Томи Білецького віднедавна були натягнуті стосунки з власним батьком. Старий Андрій не поділяв поглядів сина, а коли той оголосив себе переконливим прихильником товариства Качковського, і без того не ідеальні стосунки батька з сином розладналися остаточно. Практично щоранку батько допитувався від Томи, що той сьогодні робитиме: піде на поле, до лісу чи готуватиме черговий вечір для молодих таких же ледарів, як і він сам.

Зрештою, Тома терпляче слухав батька, на котрого вже давно махнув рукою. Старий Андрій, який вже розміняв сьомий десяток, був непробивним для ідей спільного руського народу, тому всю свою невитрачену енергію він направив на молодь. Час від часу Тома збирав у себе вдома вечірки, куди залюбки йшла молодь, адже там можна було весело провести час, потанцювати, а принагідно послухати корисні, з точки зору Томи, історії та поради. Катерина, його жінка, спочатку насторожено дивилася на дивацтво чоловіка, але коли той почав звідкись приносити гроші, до того ж немалі, остаточно змирилася з цим і навіть з деякого часу почала допомагати Томі, адже отримані гроші дозволяли їм… просто не працювати.

Щоправда, батько навідріз відмовлявся брати їх до рук, називаючи не інакше як юдиними срібняками, одначе вони були великою допомогою їхньому до недавнього часу небагатому скарбу.

Але сьогодні Томі було не до суперечок із батьком. Саме найближчої суботи він запланував чергову вечірку і з розмов молоді знав, що цього разу мають намір прийти навіть із близьких сіл. Тома Білецький вирішив утілити давню мрію: офіційно залучити до товариства Качковського нових людей, тим більше що про це йому вже неодноразово нагадували ті, з ким він час від часу зустрічався. Ось і сьогодні з самого ранку в той час, коли сусіди порозходилися по роботах, він запріг у бричку коней і, отримавши останні настанови від жінки щодо покупок, поїхав до повітового міста. Там він мав зустрітися з адвокатом Миколою Шараневичем, що в управлінні товариства імені Михайла Качковського обіймав не останню посаду. Саме з ним зазвичай контактував Тома Білецький. Сам адвокат був жителем Кам’янки – центру повіту, але був особистим товаришем голови товариства. Для Томи Білецького останній був на такій недосяжній висоті, що він навіть боявся уявити себе під час малоймовірної зустрічі з ним.