Петро Лущик - Галицька сага. Велика війна

– Нам? – обережно мовив Тома.

– Власне! Нам, тим хто увесь свій час жертвує на вівтар найблагороднішої справи: возз’єднання в єдиний руський народ. Цього наші брати з-за кордону не забудуть і належне поцінують. Тому сміливо повертайтеся до себе додому і робіть те, що я вам говорив. До речі…

Микола Шараневич висунув шухляду і простягнув Томі дві банкноти.

– Це вам на розтрати, – сказав він. – Прошу розписатися.

Задоволений таким завершенням розмови, Тома Білецький написав своє прізвище у відведеній клітинці товстої книги. Він навіть не поглянув на суму, яку затвердив своїм підписом.

Тома заховав отримані гроші у кишеню піджака, підхопив із підлоги стос книг і застиг у нерішучості. Це помітив Шараневич.

– Щось хочете запитати? – прийшов він на допомогу.

– Так, пане адвокате!

– Прошу, питайте! Можливо, деякий час ми не зможемо зустрічатися, післязавтра їду до нашої справжньої столиці Києва. То що вас хвилює?

– Та лише одне, пане адвокате: війна! Що мені говорити людям, котрі будуть мене питати? Чи боятись їм?

– Війни боятися треба завжди! – сказав адвокат. – Але тільки тим, кого призовуть до війська, і їхнім сім’ям. А іншим чого боятися? З мирними селянами не воюють! До того ж візьміть до уваги мої слова про нашого покровителя. Тому я сміливо повторюю: спокійно повертайтеся додому і виконуйте свою святу місію. А восьмого числа я вас чекаю тут. Зберуться активні члени нашого товариства. Якось відзначимо ювілей. Гарантую: ви не пошкодуєте!

Попрощавшись, Тома Білецький покинув кімнату, притиснувши пакунок із книжками під пахву. Не виходячи з будинку, він вийняв отримані гроші й задоволено всміхнувся. Сто корон! Тому-таки Семкові Кандибі, щоб мати такі гроші, треба ціле літо гарувати на полі, а він отримав їх просто так. Щоправда, їх іще треба відробити, але це не молотом гупати, як Василь Вовк.

Але хай там як і що не говорив би адвокат, Тома Білецький попрямував до базару. Жінка Катерина наказала дещо купити. Що ж, він зробить їх подарунок: купить більше.

Бо слова адвоката – це добре, але війна завжди залишиться війною!

А вона давала знати про себе дедалі більше. На стіні будинку висів великий плакат із портретом цісаря Франца Йосифа І, під яким було надруковано вже знайомий маніфест. Перед плакатом стояло з півдесятка роззяв. Вони про щось сперечалися, вірніше, говорив один, низенького зросту миршавий чоловічок, а решта просто слухали і мовчали. А можливо, «лектор» просто не давав змоги іншим вставити у його розповідь хоч слово.

Тома Білецький вирішив не зупинятися, щоб почути, про що говорить чоловічок, а спустився вуличкою до майдану, де зазвичай у такі небазарні дні продавався різноманітний крам. Але від війни виявилося не так легко заховатися. Повсюди з вікон будинків звисали цивільні прапори цісарства, а подекуди хтось навіть вивісив чорно-жовтий стяг Долитавщини [2]  У 1867–1918 рр. назва однієї з двох складових Австро-Угорської імперії, яка охоплювала землі, безпосередньо підконтрольні австрійській імперській короні. . Війна з державою на другому кінці неосяжної імперії заполонила думки її підданих на іншому. А що діялось у самому Відні – й уявити важко!

Тома вирішив довго не затримуватися. Він швидко купив усе потрібне, навіть пригледів собі нові чоботи, але з покупкою вирішив зачекати. Можливо, наступного разу вибереться з Катериною, і вони обкупляться більш ретельно.

Він повернувся до своїх коней, поклав отримані книжки та куплене у бричку, дочекався, коли з’явиться Орина Ребрик, і рушив назад додому. Їх чекала довга спекотна дорога.

На розчарування Томи Білецького, у суботу ввечері до нього додому прийшли тільки декілька молодих людей. Якщо рахувати власного сина Степана, зібралося шестеро, причому з Перетина були Ксенія Солтис і син Василя Вовка Левко, але той прибув не так через свої переконання, як через ту ж таки Ксеню.

Інші троє – два юнаки і дівчина – були з навколишніх хуторів і зустрічались у читальні не вперше. На жаль для Томи, цього разу не прийшли ні Андрій Валько, на якого Білецький покладав великі надії, ні Михайло Смоляр. Тому, щоправда, виповнилося лише п’ятнадцять років, але розум хлопець мав жвавий і як губка вбирав у себе все нове.

Напевне, тут не обійшлося без псевдопатріотизму, який завжди виникає у час непевності. Хоча новини про події в імперії й доходили до Перетина із запізненням, селяни більш-менш були в курсі всього, що діялося навкруги. Перебуваючи близько до російського кордону, вони знали, що там оголошено мобілізацію, і хоч той-таки Тома Білецький не втомлювався переконувати, що це абсолютно нічого не значить, тривога вже не покидала село.