Петро Лущик - Галицька сага. Велика війна

Петро Лісович не захотів палити покинуті у бійці книжки. Їх просто викинули у придорожній рів і порозходилися.

Додому Федір повернувся вже далеко за північ, але батько ще не спав. Зрозумівши, що уникнути розпитувань не вийде, юнак приготувався до неприємної розмови.

– І де тебе носило? – поцікавився батько.

Щось вигадувати було даремно. По-перше, вже завтра про нічну пригоду знатиме все село; по-друге, часу на вигадки зовсім не залишилось, а по-третє, синець під лівим оком говорив багато про що.

– Москвофілів били, – признався він.

– Ви били чи вас били? – сказав батько. – Твоє око підказує мені, що і «Просвіті» сьи дістало!

Федір мовчав.

– Без мордобою обійтися ніяк не можна було?

– А чого вони лізуть зі своїми книжками?

– Ой, Хведьку, Хведьку! Що кругом робиться, а ви тут між собою б’єтесь!

– Москвофіли – не свої! – заперечив Федір. – Вони не визнають нас, а кажуть, що ми якісь москалі, тільки зіпсовані. Так їм і треба!

Батько уважно подивився на сина, але не сказав нічого. Натомість запитав:

– Там наші були?

Федір похилив голову.

– Хто?

– Левко Вовк.

Почувши таке, Григорій Мороз лише важко зітхнув.

Наступні дні обіцяли бути цікавими.

Звістку про те, що Австрія оголосила війну Росії, разом із розпорядженням мобілізувати всіх резервістів наступного дня у село привезла сама мобілізаційна комісія. Таких виявилося лише троє: Семенові Кандибі належало своїм ходом дістатися Кам’янки, де останні тринадцять років дислокувався перший полк уланів, Якова Смоляра та Романа Панаса з обійстя Вовків мобілізували до найближчого піхотного полку. Інші чоловіки були або вже застарі до служби, або, навпаки, ще не мали двадцяти одного року.

На проводи трьох односельців зібралось усе село. Позаяк воно мало всього півсотні жителів – виходило, що з села забрали кожного дев’ятого: троє мобілізованих разом із трьома іншими, які вже служили. Ще троє не дотягували рік-два до призовного віку і, якщо війна триватиме довше, також мали шанс потрапити на неї.

Але у такий розвиток подій мало хто вірив. Усі – і ті, що залишились, і мобілізовані, й сама мобілізаційна комісія (також троє!) – були переконані у швидкому закінченні війни. Свою, відмінну від інших, думку мав Тома Білецький, але для власної безпеки він вирішив тримати її при собі. Сам Тома міг не переживати за себе. Через давню хворобу в армію його не забрали, тому і мобілізація його обминула. Його Степанові наступної весни лише виповниться вісімнадцять, і Тома сподівався, що ця гірка чаша його сина омине.

А зараз він разом із усіма спостерігав, як родина прощається з трьома забраними до армії. Особливо побивалась Єва Кандиба. На відміну від інших двох, Семен був єдиним чоловіком у сім’ї, а там залишилися дві жінки і двоє маленьких дітей. П’ятирічний Гриць і дворічний Іванко стояли розгублені серед такого стовпища людей і не розуміли, чому навколо так багато сліз і голосних розмов. І чому їхня мама так плаче на грудях тата, адже вже не раз бувало, що тато кудись від’їжджав із дому, а потім повертався зі смаколиками.

Поруч із Кандибами стояв Гриць Мороз із дітьми. Розуміючи, що ніякі слова не заспокоять згорьовану Єву, він лише мовчки спостерігав за цією сценою, час від часу оглядаючись навкруги. Здавалося, серед тих, хто тут зібрався, не було жодного байдужого, хто не пройнявся б тривогою. Григорій поглянув на Тому Білецького. Їхні погляди зустрілися. В очах сусіда Мороз нічого, окрім розгубленості, не прочитав. Як і решта односельців, Тома також виявився захопленим зненацька звісткою про війну з Росією. Щоправда, саме до нього ні у кого – ні у мобілізованих, ні у рідних мобілізованих, ні, тим більше, у комісії – претензій не було ніяких: не російський цар оголосив цісарю війну, а навпаки, тому з висновками вирішили зачекати.

Коли ж прощання, на думку комісії, затягнулось, єдиний у її складі офіцер – уже літній фенріх із однією зірочкою на комірі – гучно наказав мобілізованим сідати на підводу.

Голосіння досягло свого піку, але якось одразу спало, неначе рідні не забажали більше витрачати сили та час на даремні речі. Семен Кандиба грубо відірвав од себе Єву, поцілував заплакану сестру, по черзі підняв на руки синів. Потім обернувся до Мороза.

– Вуйку Грицю… – почав він, але той його перебив.

– За своїх не хвилюйся, – заспокоїв Григорій. – Не покину.

– Дякую! – розчулено мовив Семен.

– Ти, головне, бережи себе. Хай усіх вас береже Господь!