Петро Лущик - Галицька сага. Велика війна

– Що ви робите? – нарешті знайшовся він сказати.

– Прізвище? Ім’я? Звідки? – по-польськи запитав унтерофіцер.

– Білецький Тома. З Перетина, – відповів Тома.

Унтер-офіцер вийняв аркуш, пройшовся по ньому очима і задоволено всміхнувся.

– Є! Тебе заарештовано як ворога імперії та агента її ворога Росії, – повідомив він.

З несподіванки Тома на якусь мить забув язика в роті, а коли знову спромігся говорити, його грубо перервали. Тим часом унтер-офіцер звернувся до Степана.

– Прізвище? Ім’я? Звідки? – повторив він.

– Це мій син Степан Білецький, – повідомив Тома. – Він привіз мене до Камінки.

Унтер-офіцер переглянув список.

– Можеш іти! – сказав він, і жандарми відпустили Степана.

Той одразу кинувся до батька, але боляче отримав прикладом гвинтівки у плече.

– Марш звідси, шмаркачу! – крикнув старший. – А то передумаю і впишу тебе до всіх!

Розуміючи, що таке справді може статися, Тома поспішив заспокоїти сина.

– Їдь додому, Степане! – сказав він. – Не переживай – усе буде добре, і мене випустять! Їдь додому!

Оскільки Степан Білецький усе ще не спішив залишити будинок, один із жандармів йому «допоміг». Він дав юнакові сильного копняка, той полетів до дверей, вдарився об них, від чого ті відчинилися.

Степан опинився на вулиці. Лише тепер на його очах виступили сльози – гнів поступився розпачу.

Він не помічав нічого, що відбувалося навколо. Все сталося настільки раптово і безглуздо, що розум відмовлявся це сприймати. Степан не почув, як хтось торкнувся його плеча. Від несподіванки він відсахнувся.

Перед ним стояв Федір Мороз.

– Що сталося, Степане? – тривожно запитав він і аж злякався від погляду односельця.

А той до болю стиснув губи, що вони аж побіліли.

– То все твоя робота! – навіть не запитав, але ствердив Степан. – Почекай – ще віділлються вам наші сльози!

– Ти про що, Степане? – не зрозумів такої дивної переміни в його настрої Федір. – Я не розумію, про що ти говориш? І де твій батько?

– Де тато? – спробував усміхнутися Степан, але це йому не вдалося. – Там, де запроторив його ти зі своєю «Просвітою».

– Не розумію!

– Не розумієш! Та все ти розумієш, не бреши! Йди від мене! Не хочу більше нічого з тобою мати!

Степан Білецький залишив розгубленого Федора і попрямував до своїх коней. А той подивився йому вслід і, так нічого не розуміючи, попрямував до касарень, де чекав своєї черги вирушити на фронт Семен Кандиба.

Той зустрів Федора вже повністю обмундирований, і молодший Мороз навіть задивився на сусіда. Напевне, не одна містянка кидала погляд на Семена. Федір із здивуванням помітив, що тепер на сусідові була не синьо-червона парадна форма, у якій він шість років тому повернувся додому після трирічної служби, а прості польові кітель і штани коричневого кольору. Довершували однострій таке ж кепі і вже звичні кавалерійські чоботи. Щоправда, без шпор. Напевне, тому що поруч не було коня.

– Радий, що ти приїхав, – сказав після привітань Семен. – Як там мої?

– Та що твої! Єва побивається, Ганя сумна, діти поки що нічого не розуміють, – коротко окреслив ситуацію Федір. – Вчора домолотили пшеницю.

– Оце добре! – зрадів Семен.

Обидва поспостерігали, як вулицею пройшла невелика колона чоловіків із клунками та торбами.

– На станцію, – пояснив Семен. – Потяги не встигають відправляти нових рекрутів.

– Усе так погано? – тихо запитав Федір.

– Нам ніхто нічого не пояснює, але виходить так: ніхто не сподівався, що цісар оголосить Росії війну. Завтра нас відправляють кудись на схід. Тому, друже, давай прощатись. Я і так вискочив до тебе за рахунок свого обіду.

– Слухай, ти нічого не знаєш, що тут діється? – вже попрощавшись, наостанок запитав Федір.

– Ти про що? – не зрозумів Семен.

– Та зустрів тут Степана Білецького, а він так на мене налетів, що я навіть не знав, що думати!

– Що він тобі сказав? – обережно спитав Семен.

– Щось сталося з його батьком, а що…

– Слухай мене уважно! – притишив голос Семен Кандиба. – По всьому повіту (а може, і повсюди) арештовують москвофілів і кудись відправляють.

– Куди? – поцікавився ошелешений такою звісткою Федір.

– Не знаю, але нічого доброго з цього не буде.

– Тільки москвофілів?

– А разом з ними усіх нелояльних до влади людей. Тому зараз не варто бути аж надто активним. Хто знає, чи нашому війту сподобається якийсь хлоп! Відправить туди, де Макар телят не пас, і спробуй тоді щось довести! Ну все, друже! Мені час йти!