Петро Лущик - Галицька сага. Велика війна

– А от цікаво, кого з наших забрали до армії? – запитав Михайло.

Його цікавість була недаремною. Перед тим як вони покинули касарні, до полку прибула сотня рекрутів, що вже служили у ньому раніше. Поінформовані люди розповідали, що таке відбувається в усіх полках і це поки що перші ластівки.

– Семена точно заберуть! – впевнено озвався Олекса.

– Ну як же без твого майбутнього шваґра! – мовив Михайло.

Тимофій усміхнувся. Здається, всі у полку знали, що інфантериста Мороза вдома чекає любка, і це було темою частих насмішок старших товаришів; щоправда, вони якось самі собою затихли, бо Олекса просто перестав на це реагувати.

– До того ж Семен потрапить в улани, – вів далі Валько. – Драпатиме від москалів так, як наші драгуни.

– Та не обов’язково тікатиме! – прийшов на виручку Нагірний. – Може, його командири будуть не такі безпорадні, як наші.

Олекса хотів було підтримати друга, що Семен Кандиба не з полохливого десятка, як до його вух долинув якийсь дивний протяжний звук. Видно, його почув не лише Мороз, бо всі розмови враз притихли. Солдати підвели голови догори, сподіваючись розгадати, що це таке. А звук наближався, ставав щораз вищим. Щось пролетіло над окопом – і тут пролунав потужний вибух.

Росіяни почали артилерійський обстріл австрійських шанців. Спочатку снаряди розривалися позаду, але з якогось часу вибухи почали наближатися до місця, де притихли солдати. Напевне, один зі снарядів вибухнув у самій траншеї ліворуч, бо звідтам чулися крики і стогін.

Олекса Мороз інстинктивно розпластався на дні траншеї й лише молився, щоб сюди не залетів випадковий снаряд.

Але обстріл закінчився так само раптово, як і почався. Коли стало зрозуміло, що все позаду і більше вибухів не буде, солдати почали поволі підводитись із землі. Багато хто струшував із себе землю, хтось роззирався навколо.

– Приготуватися до бою! – прозвучала команда лейтенанта Мюнцера, командира їхньої роти.

Олекса Мороз поглянув уперед. З протилежного краю поля до них наближалися шеренги неприятеля.

– Почалося, хлопці! – мовив корпораль Нагірний. – Спокійно, без паніки!

Але паніки вже не було. Вона зникла одночасно з останніми вибухами снарядів. Натомість прийшла впевненість у тому, що все буде добре і саме тебе смерть не знайде. Принаймні цього разу.

Тим часом окопом ланцюжком передавалася команда прилаштувати багнети. Значить, не виключалася можливість рукопашного бою.

Олекса підвів голову над бруствером. На відстані з добрих триста кроків наближалися шеренги солдатів в оливково-зелених одностроях. Між ними було не більше п’яти кроків, що підвищувало шанс залишитися живим. Маючи чудовий зір, Олекса розгледів, що і москалі причепили до гвинтівок багнети, але, на відміну від коротких австрійських, ті були довгі й тонкі.

– Без команди не стріляти! – нагадав Нагірний.

Ця команда була даремною. Ніхто з солдатів ніколи не воював, і нікому не доводилося стріляти у людей. Всі знали, як це вперше важко змусити себе натиснути на курок і вистрілити, тому солдати піхотного полку відмінно виконали підготовку до бою: мовчали, без команди не стріляли, з окопу не висувалися.

Коли неприятель підійшов на відстань пострілу гвинтівки Манліхера, прозвучала команда «Вогонь!». На всій довжині фронту, що займав полк, майже водночас пролунав потужний залп. Натиснув на курок і Олекса Мороз.

Спеціально він не цілився ні в кого, як, зрештою, й інші солдати. Одначе після першого ж залпу перша шеренга тих, хто наступав, упала як підкошена.

– Вогонь! – кричав Тимофій Нагірний. – Не зупинятися!

Одночасно з іншими Олекса перезарядив гвинтівку, цього разу прицілився, упіймав на мушку найближчого до себе ворожого солдата, але вистрілити не встиг. Той несподівано звалився на землю, вражений іншою кулею.

Тепер стріляли безсистемно, кожен самостійно. Після третього-четвертого пострілу москалі падали на землю вже частіше, у їхніх лавах утворилися прогалини.

Мороз зробив черговий постріл і лише тепер зрозумів, що це був п’ятий патрон. Потрібно було перезарядити гвинтівку. Він уже зібрався було дістати з сумки чергову обойму, як тут прозвучала команда «Вперед!».

Він бачив, як першим виліз на бруствер Тимофій Нагірний. Він виставив перед собою гвинтівку і побіг вперед. Його приклад повторили інші, і скоро в окопах не залишилося нікого.

Побачивши, що австрійці піднялися в атаку, російські офіцери також дали команду перейти на біг, і зараз обидва війська щодуху мчали назустріч одне одному, щоб зустрітись у смертельному герці. Відстань невмолимо скорочувалась, і ось десь праворуч од Нагірного хтось першим уже встиг наразитися на багнет. Дивно, але ніхто – ні австрійці, ні росіяни – не кричали. Все відбувалося тихо, лише тупіт сотень солдатських чобіт.