Петро Лущик - Галицька сага. Велика війна

Вони востаннє обнялись і розійшлись. Улана Семена Кандибу вже чекали на плацу, а Федір Мороз повільно побрів до своїх коней. Лише підходячи до місця, де він залишив підводу, зауважив, що брички Білецьких вже не було.

Усяка, навіть найкраща військова муштра, має один недолік: вона не враховує того, що у будь-який момент усе може піти наперекосяк і навіть якщо тебе не вб’ють на початку бою, то часу на виправлення ситуації може не залишитися зовсім.

Інфантерист [3]  Найнижчий чин у піхоті Австро-Угорщини. Олекса Мороз цю істину зрозумів у першому ж бою. Їхній полк висунувся на кордон із Росією вслід кавалерійській дивізії, яка з боєм переправилася через Збруч і з ходу зайняла по той бік прикордонне місто. Щоправда, майже відразу цісарсько-королівські драгуни наткнулися на озброєний опір російської піхоти. Саме тоді й почалося те, чого не встигли навчитися під час муштри на плацу. За переконаннями офіцерів, піхотний полк мав зайняти місто услід кавалерії, перейняти його у неї, драгуни рушили б далі. На велике розчарування командування, опір москалів виявився настільки сильним, що драгуни не витримали і відступили.

Замість того, щоб парадним маршем увійти в місто, полк Олекси Мороза побачив перед собою неприятеля, що наступав.

Прозвучала команда зупинитись і приготуватися до бою.

Зазвичай кавалерія втікала значно швидше піхоти, що її переслідувала, тому в австрійців був деякий час, щоб окопатися. Велике, недавно зібране поле майже посередині розрізали зигзагоподібні шанці. Солдатам було наказано викопати траншею, щоб можна було заховатися під час першої атаки росіян. Про те, щоб закріпитися на цьому полі, ніхто – ні солдати, ні офіцери – навіть не думали. Головне – залишитися живими на перший час!

Олексі Морозу пощастило: праворуч од нього вгризались у землю його односельці Тимофій Нагірний і Михайло Валько. Мало того, що їм трьом довелося служити разом, корпораль Нагірний був найпершим безпосереднім командиром Олекси і Михайла, чому ті були невимовно раді. Зараз про це мало хто думав, угризаючись у пухку землю, вкриту жовтою стернею. Напевне, не один селянин, змушений у такий неспокійний час одягти синій військовий однострій, згадував про таке поле у себе вдома. Про те, що хтось може залишитися на цьому полі навіки, думати не хотілося.

Поставивши гвинтівки у «піраміду», солдати взялися за лопати. Під палючим сонцем піт заливав очі, але на це не звертали уваги. Знали: копають собі прихисток від ворожих куль.

Жити хотілось усім, тому траншею полк викопав значно раніше, аніж передбачалось у таких випадках. Тепер можна було у ній просто посидіти і сховатися від палючого сонця.

– Не розхолоджуватися! – голосно крикнув Тимофій Нагірний своїм солдатам, а потім повторив це польською.

Під його командуванням була майже однакова кількість українців і поляків. Під час служби, ще до війни, між ними зазвичай траплялися суперечки, що іноді переростали у шарпанину, а то й бійку, але зараз усе відійшло кудись далеко, залишилося в опустілих касарнях. Усе те, чим вони жили раніше, тепер здавалося дріб’язковим, не вартим не те щоб до нього повернутися, але й просто згадати. Майбутній бій урівняв усіх.

Поки офіцери ходили бруствером і перевіряли, чи все зроблено належним чином, трійко односельців примостилися на дні окопу.

– Черв’ячка заморити б! – мрійливо мовив Михайло Валько.

– Відставити! – суворо кинув Тимофій і, підвівшись, голосно наказав: – Нікому не їсти! Потім наїстесь!

Знову опустившись униз, він докірливо похитав головою.

– Ой, Михайле, Михайле! Шкода, що в тебе, ґефрайтера, розуму менше, ніж у рекрута!

– А що поганого у тому, що мені хочеться жерти? – не зрозумів Валько.

– Якщо куля влучить тобі в повний живіт, точно не виживеш, тому в бій варто йти натщесерце.

– Як на Службу Божу! – посміхнувся Михайло. – Там хоч висповідатися можна, а тут…

– А ти постарайся, щоб не потрібно було сповідатися.

Олекса Мороз не встрявав у розмову. Серед друзів він був наймолодший, мав найнижче звання, але навіть не це змушувало його мовчати. Олекса сидів мовчки, попиваючи із фляги воду, бо йому було дуже страшно. Він чекав майбутнього бою і не міг собі уявити, як поведеться. Соромився признатися друзям у своєму страху, гадав, що ті візьмуть його на глузи.

Олекса не знав, що такі відчуття переживають і Тимофій з Михайлом, просто щоб не сидіти мовчки, чекаючи бою, марнують свій час на пустопорожні теревені.