Петро Лущик - Галицька сага. Велика війна

Отець Матвій перевів подих і не через те, що стомився говорити. Серед сотень допитливих очей, що невідступно спостерігали за ним, він зауважив двійко, які йому були потрібні.

– Аж у новітні часи вороги, що хотіли змести Русь із поверхні землі, почали голосити, що є якийсь руський народ з одним «с» і якийсь український народ. А щоб зовсім відірвати нас від єдиного дерева, більшість єпископів прийняла 1596 року в Бересті унію з Римом. І тільки деякі священники на свій страх не зрадили своєї віри і не відреклися від неї. Мушу признатись – і це мій гріх, – я не був серед них. Але тепер, коли наші вороги втекли з нашої землі назавжди, коли ми знову повернулися під омофор російського царя і святішого синоду, я, а зі мною і ви, дорогі браття і сестри, можемо нарешті возз’єднатися з величним богобоязним російським православним народом.

Він провів поглядом по парафіянах і закінчив:

– Я розумію, що не всі ви так одразу можете прийняти ці зміни. Комусь із вас потрібен буде тиждень, комусь – місяць, а хтось і взагалі може не прийняти їх. Кожен сам вирішує свою долю. Якщо ви не ходитимете до храму – я зрозумію. Зрозумію і молитимуся за те, щоб ви навернулися до істинної віри.

Затим отець Матвій нагадав про порядок відправ наступного тижня, і люди почали виходити з церкви, обговорюючи почуте.

Ксеня Солтис залишила церкву серед останніх. Вона так поринула у свої думки, що здригнулася, коли хтось узяв її за руку. Це був Степан Білецький.

– Ху, налякав, навіжений! – сказала вона.

– Слухай, тут ми з хлопцями – ну ти їх знаєш: Лука і Максим. І Мотря також з нами! Може, покличемо твого Левка і кудись махнемо? Поговоримо! Те-се!

Ксеня похитала головою.

– Не можу! Ми з татом і мамою підемо на могилу бабці, – сказала вона.

– А де Левко? З дядьком Василем? – допитувався Степан Білецький. – Чогось я не чув на хорах його голосу.

– Дядько Василь казав, що не ходитиме більше!

– Чому? – здивувався Степан.

– Левко казав: йому не сподобалося, що церква стала до Москви, – повідомила Ксеня і, побачивши, що їй махає руками мати, поспішила попрощатися: – Не можу, Степане! Нехай іншого разу!

– Іншого – то іншого! – мовив Білецький і поглядом провів дівчину.

Цей жовтень так і закінчився б звичайним обговоренням останніх церковних подій, якби в останній день місяця біля воріт Вовків не зупинилася бричка з чотирма пасажирами. Вже те, що троє з них були російськими солдатами, а серед них офіцер, нічого хорошого не обіцяло, до того ж старший був одягнутий зовсім інакше. Четвертим пасажиром виявився Степан Білецький. Він, щоправда, відразу втік, перед тим показавши рукою на Василя Вовка, що саме виглянув із кузні.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

 Насправді цісар Франц Йосиф І не мав сербських нагород (тут і далі прим. автора) .

 У 1867–1918 рр. назва однієї з двох складових Австро-Угорської імперії, яка охоплювала землі, безпосередньо підконтрольні австрійській імперській короні.

 Найнижчий чин у піхоті Австро-Угорщини.

 До 1944 року так називалися Чернівці.

 Інакше – Івангород.