Петро Лущик - Галицька сага. Велика війна

Після таких слів навіть гробарі перестали махати лопатами. Люди, що зібралися, в якийсь момент навіть забули про причину, що привела їх сюди. Дехто дивився на священника з осудом, хтось просто втупив погляд у ще не засипану могилу, і тільки троє-четверо радісно споглядали на отця Артемишина.

І тоді позаду прозвучав тихий, але впевнений голос Гасюка.

– Тоді, отче, вам доведеться шукати нового дяка, – сказав він.

Несподіваний перехід отця Артемишина у православ’я і демарш дяка Івана Гасюка не могли не стати приводом для розмов. Напевне, не тільки у Перетині, але й в усій парафії не знайшлося родини, де не обговорювалися ці події. Звістка про те, що церква стала православною, поширилася зі швидкістю літньої пожежі й не оминула жодної господарки.

Родина Вовків була винятком навіть серед своїх односельців. Якщо в інших обійстях Перетина мешкало найбільше три покоління родини, то у Вовків у стандартній хаті тулились одинадцятеро душ, враховуючи чотиримісячного сина нещодавно мобілізованого зятя Романа. Найстаршому з родини, Микиті, вже виповнилося сімдесят вісім років, і він був єдиним із перетинців, хто бачив живого цісаря, щоправда, це було мимохіть і понад півстоліття тому. Його жінка Євгенія, що була ровесницею чоловікові, й досі залишилася жвавою та допитливою, але очі, які майже перестали бачити, поклали її у ліжко, що його вона практично не покидала.

У Микити та баби Ґені, як її називали в селі, було два сини – Гнат і Василь. Саме зятя Гната мобілізували у числі трьох односельців ув австрійське військо; Василь же побудував за обійстям батьків кузню і невдовзі став чи не найшанованішою людиною у селі. Ще з минулого літа він почав звозити з лісу дерево у надії побудувати свою хату, адже місця у батьківській вже не було і він з жінкою Ганною та сином Левком тимчасово жили у переробленій під житло дроварні. Щоправда, їли Вовки й обговорювали нагальні справи спільно, у батьківській хаті.

Увечері наступного дня, після того як поховали Параску Солтис, вони зібралися також.

– То ми тепер православні?! – чи то запитав, чи ствердив Гнат.

– Та ми ними колись були! – вставив Левко, але одразу ж пошкодував про це, діставши запотиличника від батька.

– Та хоч ти вже помовч! – спересердя гримнув Василь. – Скільки ти там ходив до Томка, і, видно, той недаремно московські гроші відробляв!

– Та був там один раз! – спробувала захистити сина мати.

– Мабуть, і одного разу досить, щоб отруїти його розум усякими дурницями. І Хведько Мороз із Вальковим не направили його назад!

– Чого ти до нього прискіпався? – невдоволено запитав Гнат. – Усі ми робили по дурості помилки, коли були такими, як твій Левко.

– Ну, такої дурості, як зробив наш отець, від мене ніхто б не дочекався!

– І що нам тепер робити? – запитала дочка Гната Марія, ледь-ледь похитуючи підвішену до стелі люльку.

Малий Дмитро ніяк не бажав спати і хотів бути присутнім при загальній сімейній раді.

– Не знаю, як ви, дорога родино, але поки у нас в церкві згадуватимуть московського царя «Ніколая Алєксандровіча і государиню Алєксандру Фьодоровну», ноги моєї там не буде, – безапеляційно мовив Василь. – Де це видано, щоб при виносі Святих Дарів поминали не Папу чи митрополита, а жінку?

Василь обвів поглядом родину і повторив:

– Не піду!

– А якщо я помру, то ховати мене буде тільки Гнат? – подав голос батько.

– Тату, ви ще цього Ніколая Алєксандровіча переживете! – заспокоїв його син. – А ви знаєте, що на чині похорону не називають нікого, окрім небіжчика, а також Авраама, Ісака і Якова…

– І Лазаря! – знову вставив свій крейцер Левко.

– А не Ніколая!

Цього разу батько обмежився тим, що залишив за собою привілей закінчити фразу.

– Не добре це! – озвався Гнат. – Не по-християнськи!

– Що ти маєш на увазі? Вчинок ксьондза чи те, що я його не приймаю?

– Бог один, Василю, і нема ж різниці, кого поминають на службі. Спасіння у вірі!

– От і буду спасатися тихенько у себе на кузні!

– Не сваріться, сини! – суворо мовив Микита.

– Та ми, тату, не сваримося! Тільки сперечаємося. Зачим нам сваритися? Не за бáтьківщину, зрештою! – заспокоїв батька Гнат.

– Не переживайте, тату, ворогами з Гнатом ми не станемо, – сказав Василь, – але до церкви я таки не піду. Інші робіть, що хочете, але поки тут москалі, я туди ні ногою.

– А якщо вони назавжди?

– Нічого вічного немає!

Тим часом наймолодший член родини, нарешті, заснув, і Феодора, жінка Гната, безцеремонно всіх розігнала. Попрощавшись із батьками і братом, Василь із сім’єю залишили хату. На здивування батька, син Левко не спішив приєднатися до них.