Петро Лущик - Галицька сага. Велика війна

Йому досі соромно за той свій виступ. Він досі бачить очі присутніх генералів, які змушені були його слухати. Відтоді він більше місяця не з’являвсь у будинку, де розташовувався Генеральний штаб, але сьогодні вирішив усе змінити.

Щоправда, цісар не спішить його прийняти.

Коли ж Карл вирішив, що сьогодні нічого не вдасться, у дверях виник камергер.

– Їх імператорська величність чекає на вас! – урочисто повідомив він.

Карл рвучко підвівся, поправив на шиї орден Золотого руна і впевненими кроками зайшов до кабінету.

Цісар Франц Йосиф І сидів за столом на другому кінці великої кімнати. На ньому був його улюблений білий кітель, перев’язаний біло-червоною стрічкою. Побачивши Карла, Франц Йосиф підвівся з-за столу і на диво твердими кроками рушив йому назустріч.

– Мій любий онуку! – сказав він, обіймаючи Карла. – Радий тебе бачити!

– Маєте чудовий вигляд, Ваша величносте! – мовив Карл.

– Не обманюй! – відказав цісар. – Який чудовий вигляд може бути у моєму віці? Тільки не треба мені тут слів, що я ще досить добре тримаюся на свої роки.

– Але ви дійсно маєте гарний вигляд! – не вгавав спадкоємець.

– Давай закінчимо з цим політесом! Ти прийшов – і добре! Поговорімо. Але спершу сядьмо, а то хоч якими б були твої слова про мій стан, мені легше сидіти, ніж стояти.

– Як вам буде зручніше, Ваша величносте!

– Саме так мені зручніше!

Франц Йосиф посадив спадкоємця престолу в крісло навпроти себе.

– Як почуваються Отто й Аделаїда? – поцікавився він.

– Дякую, добре. Делі минув уже дев’ятий місяць, а Отто чи не щодня виглядає вас за вікном, – відповів Карл.

– Зіта?

– Дружина також постійно допитується про вас.

Цісар зітхнув.

– Як мені іноді хочеться все кинути і поїхати до вас у замок, до Зіти, до онуків! Мені завжди там добре, – сказав Франц Йосиф. – Але, на жаль, війна! То яка твоя думка про останні новини з фронтів?

Карл думав, що відповісти. Помітивши, що внучатий племінник вагається, цісар допоміг йому.

– Хоч ти перестань жаліти мене! Не уподібнюйся фон Гетцендорфу, який своїм священним обов’язком перед імперією вважає відгородити імператора від поганих новин! Те, що ми залишили Лемберґ і всю Галіцію, я вже знаю. «Не варто хвилюватися, Ваша величносте, це лише звичайне вирівнювання лінії фронтів!»

Цісар гмикнув.

– Знайшов, де їх вирівнювати! І для цього треба було відступити на сотню кілометрів? – сказав він. – Я завжди любив повертатися до Лемберґа і до всієї Галіції. Та що там гріха таїти, до Буковини також! Там я відчував любов простих людей до себе, любов не показну, не обов’язкову, як от у Сербії чи навіть в Угорщині, але щиру, навіть первісну. І русини, і гуцули любили мене не через те, що я цісар і можу для них щось зробити, хоч і не без цього. Вони любили мене через те, що… хотіли цього, можливо, сподівалися на якісь реверанси, але я не виправдав цього. Карле, тобі, як моєму наступнику, варто навчитися простої речі: ніколи не обманюй тих, кому довіряєш і хто довірився тобі. Твоя мова мусить бути прямою, як політ, хотів сказати, стріли́, але стрíли зараз не літають. Кулі, випущеної з гвинтівки. То що там з фронтами?

– Ви полегшили мою місію, Ваша величносте! Ситуація на Східному фронті склалася дійсно важка. Ваша правда: Лемберг, Черновіци, Тарнопіль нам довелося залишити. Моріц Ауффенберґ зумів розбити російського генерала Плєве при Комарові, але не зміг зупинити наступ росіян біля Рави-Руської, – мовив Карл.

– Так, мені це відомо, – сказав цісар. – Я вже розпорядився присвоїти цьому хороброму генералові баронський титул і додати до його прізвища «фон Комаров».

– Це справедливо, Ваша величносте!

– Що кайзер?

– Вільгельму в Пруссії вдалося розгромити російську армію такого собі Самсонова і захопити в полон тридцять тисяч солдатів.

– І цього Самсонофф також? – поцікавився цісар.

– На жаль, ні. Побачивши гірку долю своєї армії, він застрелився.

– Що ж, гідний вчинок офіцера і неприйнятний для християнина!

Франц Йосиф кинув оком на годинник. За десять хвилин дев’ята.

– Сьогодні отримав листа від кайзера, – мовив він. – Після звичних у таких випадках довідувань про моє здоров’я Вільгельм повідомив мене, що планує найближчим часом захопити Варшаву.

– Звичайно, після прусського успіху дорога саме на Варшаву! – погодився Карл.

– Кайзер просить мене підключитися до цієї операції. Якщо німці атакуватимуть Варшаву, то нам належить захопити Демблін [5]  Інакше – Івангород. . Враховуючи ту допомогу, що нам надав кайзер, коли ми вирівнювали лінію фронту (від вух Карла не могла сховатись іронія), ми не можемо ігнорувати прохання Вільгельма.