Петро Лущик - Галицька сага. Велика війна

– Я пройдуся! – сказав Левко й одразу розчинився у темряві.

– Куди його понесло? – не зрозумів батько.

– А ти за своїм залізом узагалі нічого не помічаєш! – із докором відповіла Ганна. – Любов у нашого сина!

Василь гмикнув.

– Любов! – сказав він. – Через ту любов одного разу він прийшов додому з розквашеним писком.

– Тепер йому що боятися! Хведька з Андрієм вже чотири місяці нема!

– Ну, так! Тепер захиснички прийшли! Справді, чого йому тепер боятися!

Левко цієї розмови не чув. Він швидкими кроками прямував до потрібної йому хвіртки, де на нього мали чекати. Юнак затримався на сімейній раді та сподівався, що ця затримка не стала приводом, аби Ксеня його не дочекалася. Левко розпізнав у темряві тендітну дівочу постать і полегшено зітхнув.

Все-таки дочекалася!

– Чого ти так довго? – невдоволено тихо, але без злоби в голосі запитала Ксеня. – Хіба ти не читав, що хлопці мають чекати дівчат, а не навпаки?

– Пробач, але ми обговорювали вдома дуже важливу проблему, – спробував виправдатися Левко.

– Навіть таку, що ти дозволив собі запізнитися на рантку?

– Повір, я дуже хотів вирватись, але не зміг.

– І що такого важливого ви обговорювали? – В голосі Ксені вже не було образи.

– А! – махнув рукою Левко. – Говорили, чи йти в неділю до церкви, чи лишитися вдома.

– А чого це не йти? – здивувалася дівчина.

– Хіба ти не знаєш, що наш отець став московським православним?

– І що з того? Я як тримала корогви на великі свята, так і буду тримати! Яка різниця? А тебе що, більше не буде на службі?

– Я-то буду, а мій тато не піде.

– Дядько Тома говорив, що колись ми також були православними.

– Я так само говорив батькові.

– А він що?

Левко опустив очі долу.

– Дав по шиї!

Це розвеселило Ксеню, і вона зовсім забула, що так довго чекала на Левка.

Жовтень виявився прохолодним, а вночі і поготів, тому замерзла після довгого чекання Ксеня й одягнутий абияк Левко невдовзі зрозуміли, що здибанка цього разу закінчиться дуже швидко. Щоправда, цьому посприяла несподівана поява дванадцятирічного брата Ксені Данила, що разом із ровесниками – Василем Морозом і Костем Смолярем – невідь-звідки виникли перед закоханими. Діставши від Левка запотиличники, хлопці зникли так само несподівано, як і з’явилися, але рантку було зіпсовано. Поговоривши ще трохи, просто так, для годиться, молоді люди попрощалися, домовившись зустрітися у неділю після відправи.

Найближчої неділі до церкви прийшло так багато людей, як зазвичай бувало тільки на великі свята. Прийшли навіть ті, що мали звичку відвідувати її тричі на рік: Різдво, Великдень та на Варвари, коли у парафії відзначали храмове свято. Серед парафіян були навіть люди із сусідніх парафій, здебільшого москвофіли. Особливо багато їх було із сіл, у яких священники залишилися на колишній вірі.

Звістка про те, що недільна відправа буде останньою за греко-католицьким обрядом – чи першою за православним, – розлетілася навколишніми селами і змусила людей хоча б дізнатися з перших уст, що й до чого.

Напевне, єдиним із тих, хто міг прийти, але залишився вдома, був Василь Вовк. Він принципово відмовився навіть наближатися до храму, де правитиме Матвій Артемишин. Хоч як умовляла його дружина Ганна хоча б послухати, що скаже священник, він залишився непохитним. До того ж його вчинку навіть зраділа Марія. Вона дуже хотіла піти до церкви з усіма, але ніяк не могла залишити дітей.

Так у Вовків у ту неділю вдома залишилися четверо: Василь із двома внучатими племінниками і його старенька сліпа мама Ґеня.

А в церкві було напрочуд тихо. Кожне намагалося розчути, що змінилось у словах священника, але, окрім поминання російського царя та його жінки, змін не було. Напевне, саме від хвилювання отець Матвій забув навіть опустити у Символі Віри філіокве – слова «і від Сина». Зрештою, мало хто з парафіян знав, що саме це свого часу було чи не найголовнішим у розділенні християнства, тому дехто так і не зрозумів, яку відправу він вистояв.

А Матвій Артемишин відчував – навіть спиною, стоячи обличчям до вівтаря, – що серед присутніх є хтось , хто пильно слідкує за його словами, жестами, поведінкою. Хто це був – чи з місцевих москвофілів, чи серед прибулих, – отець не знав, але був певен: він тут.

Коли служба закінчилась, отець Матвій став перед людьми.

– Дорогі во Христі браття і сестри! Ні для кого з вас уже не є несподіванкою, що наша парафія повернулася до єдиного дерева, від якого була насильно відірвана двісті років тому, – сказав він. – Це стало можливим тому, що наші брати прийшли нам на поміч, нам, відділеним від спільного кореня чужими правителями: різними королями та цісарями. Звідки нам відомо, що ми народність? Що робить людей народом? Чи самі лише тіла? Ні, напевне не тіла, а дух! Якби самі лише тіла, то чим би ми різнилися від звірів? Ми іноді плутаємо душу і дух. Чи це одне й те саме? Напевне, ні. Душа є у кожної людини, а дух опускається на неї у момент хрещення і вже не покидає її. Ви слухаєте і питаєте себе: до чого він це каже? Поясню. Коли дух опустився на наш нарід? Від часу хрещення Русі при святому Володимирі. Наша руська думка живе і розвивається вже більше тисячі років, значить, руська народність існує так довго. За цей час народ від Карпат по Ладогу і Волгу називав себе руським і вважався за один неподільний народ. Землю вони називали Руссю, пізніше Росією; навіть на цих землях жителі, ваші діди і прадіди, називали Росією, а себе росіянами. Так само і ми мусимо відчувати, якщо не хочемо відступитися від своєї думки.