Петро Лущик - Галицька сага. Велика війна

Сонце ще не зійшло, але ночі вже не було. У повітрі висів густий сірий туман, і було прохолодно. Федір підійшов до Андрія.

– Чого так рано? – запитав він. – Що сьи стало?

– Вночі хтось пограбував нашу читальню, – випалив Андрій.

– Звідки знаєш?

– Петро Лісович сказав. Прибіг посеред ночі й попередив.

– Про що попередив? – незрозуміло перепитав Федір.

Він іще остаточно не прокинувся.

– Казав, що забрали списки тих, хто відвідував вишкіл «Січ».

– Кепсько! – відзначив Мороз. – Хто?

– А ти не знаєш? Степко Білецький зі своїми москвофілами. Відчули, що москалі появляться не нині-завтра, то й підвели голови. Вони ще згадають нам ту бійку.

– І не лише її, – докінчив Федір. – Помститься він нам за свого батька! Може, поговорити з ним?

Андрій махнув рукою.

– Пусте! Списків може у нього не бути. Віддав своїм колєгам від гріха подалі або заховав десь. Нічого ми не доб’ємось.

Він запитливо подивився на Федора.

– Що нам робити?

– Те, що хотіли, – відповів Мороз. – Але відкладати вже нема куди!

– Так, твоя правда!

Тим часом із хати вийшов батько Федора. Суворо подивився на юнаків, затим підійшов ближче.

– Ну, що у вас сталося? – запитав він і, побачивши, що син зволікає з відповіддю, попередив: – Тільки не брехати!

Поки Федір збирався з думками, Андрій озвався першим:

– Тут така справа, вуйку Грицю! Ми ходили до читальні «Просвіти»…

– Знаю! Я сам вас туди послав. Ви ще не хотіли ходити.

– Так, але, окрім читати Шевченка і Франка, ми були на військовому вишколі.

Почувши таке, Григорій Мороз недовірливо подивився на принишклого сина, а той лише кивнув головою. Мовляв, так і було.

– І що?

– Вночі Степко Білецький та його москвофіли вкрали списки тих, хто був у «Січі».

Григорій одразу зрозумів, що справи кепські. Від того дня, коли в Кам’янці разом з іншими москвофілами заарештували Тому Білецького, Степан практично не вилазив із хати, навіть не було його видно на полях. Подейкували, що він так сильно побивається за своїм батьком, але пояснення було іншим.

– Що думаєте робити? – запитав Григорій Андрія.

– Ми вже давніше хотіли замельдуватися до січових стрільців, – повідомив молодший Валько.

– Хто це такі?

– Український легіон. Австрійці згодилися дати нам зброю, – відповів Федір.

Він досі чекав прочухана від батька.

Але той сприйняв новину спокійно.

– Батьки знають? – запитав він Андрія.

– Ні.

– Тобто ви хотіли втекти? – припустив Григорій і, поглянувши на опущені голови сина та сусіда, запитав: – Коли?

– Збиралися вночі, – виказав їхню таємницю Андрій.

– Вночі буде вже пізно, – відказав Григорій Мороз. – Тікати треба зараз, а то, не доведи Господи, вдень москалі увійдуть. Влади вже три дні немає, хто знає, що діється навколо!

Почувши таке, юнаки перезирнулися.

– Ти, Андрію, біжи додому і повідом батькам, що до чого, – вів далі старий Мороз. – А ти, сину, іди до хати, треба збиратися в дорогу.

Здивований такою реакцією батька, Федір відчинив двері. Сестра Марта вже прокинулась і в нерішучості стояла посередині кімнати. Прийти до тями їй вдалося лише після появи батька.

– Марто, збери там якусь їжу хоча б на два дні, – наказав Григорій.

Марта кинулася до комори, а Федір похапцем почав збиратися. Батько ні підганяв сина, ні надокучав мораллю, лише сів на бамбетель, на якому зазвичай спав, і мовчки спостерігав за зборами сина.

Невдовзі Федір постав перед батьком цілком готовий до далекої дороги. Марта подала братові повну торбинку.

– Я розбуджу Василя, – сказала вона, але Григорій зупинив її.

– Не треба! Малий іще проговориться про Хведька, а так скажемо – встали зранку, а тебе вже нема.

Григорій поклав руки на плечі сина і поцілував у голову.

– Ти бережи себе там! – мовив він. – Даремно під кулі не лізь! Знай: тебе тут чекають!

Він перехрестив Федора.

– З Богом!

Федір востаннє обняв заплакану сестру Марту, натягнув на голову кашкета і, витерши на ходу зрадливі сльози, покинув хату. На сході вже з’явився червоний окраєць сонця. День обіцяв бути спекотним.

Обернувшись на рідний дім, він перехрестився і швидкими кроками попрямував вулицею на південь. Біля своєї хати на нього вже чекав Андрій Валько. На плечі у нього висіла наповнена торбина. За воротами мовчки стояла вся родина Андрія: дід Іван із бабою Ганною і батько з матір’ю. Щось схоже було у родини Вальків із Морозами. В обох старші сини вже служили у війську і, можливо, навіть устигли повоювати, а молодші сини змушені залишити село, побоюючись ймовірної розправи.