Петро Лущик - Галицька сага. Велика війна

– Та входіть уже! – почув він нетерплячий голос.

У знайомій кімнаті, де він бував не раз, Тома побачив адвоката. Той сидів за заваленим паперами столом, а весь вільний простір займали перев’язані стоси якихось книг, від яких іще пахло свіжою типографською фарбою.

Побачивши прибулого, Микола Шараневич підвівся з-за столу. Тома привітався.

– Здрастуйте, Томо Андрійовичу! – радісно сказав адвокат. – Радий вас бачити!

Ці слова були сказані щиро, і в Томи відлягло від серця.

– Ви повірите, але я про вас думав!

– Прошу? – не зрозумів Тома.

– Якраз сьогодні я подумав, що було б добре зустрітися з усіма активними учасниками товариства, щоб окреслити наші дії у такий непевний час. Зараз роботи як ніколи багато. Прошу сідати!

Тома сів на єдине вільне крісло у кімнаті – інші також були заставлені книжками.

– Так от, роботи багато, – вів далі адвокат. – Восьмого серпня якраз минає сорок років нашого товариства, так би мовити, ювілей. Потрібно належним чином підготуватись. Я чув, що ви знову збираєте молодь у себе в читальні?! – чи то запитав, чи ствердив адвокат.

– Так, у суботу, першого серпня, – сказав Тома.

– На яку кількість людей ви розраховуєте?

– Буде десять, – мовив Білецький і опустив очі.

– Мало! – безапеляційно відказав Шараневич. – Надто мало, враховуючи такі неймовірні потуги, що здійснює наше товариство.

– Але, прошу пана, треба врахувати, що наше село маленьке, – спробував виправдатися Тома.

– Є сусідні села, де також є молодь, якій нічим зайнятися! Зрозумійте, Томо Андрійовичу, що природа не терпить пустоти, – повчально говорив адвокат. – Якщо ми не заповнимо пусті голови молоді нашими справжніми ідеями, вони заповняться фальшивими ідеями цієї «Просвіти». Ми не можемо цього допустити!

– Та я стараюся, – пробурмотів Тома, почуваючись, як учень, який не підготувався до уроку.

– Бачу, що стараєтесь, і у цьому вам хвала! Знаю, що у вашому селі…

– Перетин! – нагадав Білецький.

– Саме так, Перетин, лише у вас є читальня, котру охоче відвідують молоді люди. На щастя, «Просвіта» не спромоглася на це. Але цього мало! Молодь, Томо Андрійовичу, як губка, вбирає у себе все нове. Нам залишається тільки підвести до неї це нове, але це нове має бути саме наше. До того ж ми маємо переходити на так би мовити тематичні вечірки.

– Що ви маєте на увазі? – запитав Тома.

Він ніколи не любив чогось нового, був за своєю природою консерватором, хоча сам і не знав такого слова.

– Охоче поясню! – з готовністю мовив адвокат. – От ви в суботу влаштовуєте вечірку…

– Так, по роботі!

– Звичайно! Літня робота завжди важлива. Про що ви говоритимете?

– Ну, в мене завжди є теми для розмов, – знайшов що відповісти Білецький. – Я хочу прочитати розказ про вдову Мотрю і її двох невдячних синів.

– Я знаю цю оповідь і згоден, що почути молоді, а особливо потім обговорити її дуже важливо. Але зараз настали інші часи, і нам треба направляти людей не просто на те, щоб поважати своїх батьків, але й не забувати про своє майбутнє. З ким воно – ось про що ми маємо говорити!

Адвокат Микола Шараневич підійшов до одного зі стосів книжок і взяв одну з них.

– Оці книги, Томо Андрійовичу, вам, – сказав він. – Розповсюдьте серед селян. Гадаю, їм буде цікаво прочитати. Там ідеться про їхнє минуле, але з явним натяком на майбутнє.

– Що ви маєте на увазі? – запитав Тома, подумки підрахувавши передані йому книжки.

Їх було зо два десятки, значно більше, аніж він міг розповсюдити.

Замість відповіді адвокат узяв зі столу одну з книг, безпомилково розгорнув її на потрібній сторінці.

– Тут описано про наших перших галицьких послів до австрійського сейму. На цілу Галичину і Буковину припадало 109 послів, а між ними було аж 39 селян. Серед них був і наш земляк, господар Панько Козак. Коли вони вперше прибули до Відня, то німці дивилися на них як на чудо і питали: «Що то за люди?» А один жартун пустив про них такий дотеп, що то новий відкритий народ. Це, Томо Андрійовичу, було у рік, коли Франц Йосиф став цісарем. Відтоді багато років минуло, і про русинів уже не кажуть, що то за народ. І у цьому велика заслуга нашого товариства. Але і якихось великих здвигів також не видно. Чехи мають свого управителя, поляки також, а ми, русини… Часи, Томо Андрійовичу, зараз непевні, люди налякані, особливо останніми новинами, і вам треба заспокоїти їх, що б там не сталося, з ким би цісар не почав воювати, великий руський цар не залишить у біді ні сербів, ні нас, русинів. А кому він першим подасть руку помочі?