Петро Лущик - Галицька сага. Велика війна

До Кам’янки було добрих тридцять кілометрів, через те, враховуючи якість дороги, Тома сподівався доїхати до часу, коли сонце ще не сильно пектиме, тим більше що їхати доведеться не тінистою лісовою дорогою, а між полями стиглої пшениці. Тут лише бриль і може врятувати від сонця.

Виїхавши з Перетина, Тома нагнав коней. Вгодовані тварини відразу перейшли на біг. Білецький знав, що його коні – не залучені до поля чи лісу – були предметом заздрості декого з односельців, але жодної причини соромитися цього за собою він не відчував. Тих грошей, котрі регулярно передавали йому за роботу в товаристві, з лишком вистачало і на подібні до суботньої вечірки, і ще залишалося на господарку. Тому Тома міг не переживати за слова батька про срібняки. Його гроші були чесні, і він зробить усе, аби й інші у селі зрозуміли, що руський цар – це не погано.

На дорозі перед собою Тома запримітив жіночу постать. Він одразу впізнав Орину Ребрик. Йому завжди було шкода молоду вдову, як, зрештою, всім односельцям. Сім років тому під час заготівлі лісу на чоловіка Орини Павла впало дерево. Додому нещасного привезли вже мертвого. Побачивши таке, жінка, що вже була при надії, того ж дня втратила дитину. Відтоді вона живе самотою, але на здивування сусідів з роботою вправляється. В її вмілих, аж ніяк не жіночих руках робота горить.

Почувши у себе за спиною коней, Орина відсахнулась і зійшла на узбіччя. Упізнавши Тому, вона полегшено зітхнула.

– Ху, налякав, навіжений! – з докором сказала вона.

– Куди прямуєш, сусідко? – замість відповіді запитав Білецький.

– Та ось, вирішила вибратися до Камінки, може, хтось підбере дорогою.

– Вважай, що дочекалася. Сідай на бричку – нам по дорозі!

– Ой, дякую, Томо! Тепер не буду пішедралити до гостинця! – зраділа жінка і сіла поруч із фірманом.

– Та якби я знав, що ти також збираєшсьи до міста, то підібрав би ще у селі, – щиро мовив Тома.

– А звідки мені було знати, що ти мав нині робити? Ти у нас людина поважна!

У словах жінки Білецький не почув жодної нотки лукавства, чого не скажеш про того-таки Вовка. Орина Ребрик говорила щиро і без задньої думки.

– А що ти забула в Камінці? – знову пустивши коней бігом, запитав Тома.

– Та ось, вирішила дещо обкупитися, – відповіла жінка. – Сам розумієш – час непевний, дивись, щось зміниться, а мило чи сіль завжди пригодяться.

Тома з докором повернувся до жінки.

– То ти повірила Семку? – невдоволено запитав він.

– Ти, Томо, начитаний і мудріший за мене. А я проста сільська баба, до того ж без хлопа. Все мушу робити сама, бо більше нікому. І якщо я чую, що десь почалася війна, то мушу про себе подбати. А мило і сіль ніколи не зіпсуються.

Тома Білецький слухав сусідку, і чи не вперше у нього закрався сумнів. А якщо Орина має рацію?

І Тома вирішив при нагоді запитати про це адвоката Шараневича. Кому-кому, а йому більше відомо, що відбувається у світі, ніж тому-таки Кандибі чи Вовку.

А Орина тим часом вела далі:

– А ти, я чула, в суботу вечірку знову збираєш?

– Так, молодь зараз зовсім не така, як ми були.

Тома зрадів, що жінка зачепила потрібну тему.

– Або зовсім байдужа до всього, що відбувається, або засмічена «Просвітою». А там навіть нічого порівнювати з нашим товариством! Що вони дають молоді? Торочать при кожній нагоді про якийсь український народ і навіть слухати не хочуть правду, що ми лише зіпсований різними завойовниками – татарами, литвинами, поляками і німцями – руський народ зі своїм царем. А руський цар – то тобі не наш цісар! Молодий, розумний, він ніколи не дасть себе втягнути у війну, як зробив Франц Йосиф. А прийдеться – то й захистить наш, свій народ!

Орина завжди була далекою від будь-якої політики, та й Тома, чесно признатися, оповідач був такий собі, але долати мовчки таку дорогу було ще гірше, тому щирі з боку Білецького просторікування про основи москвофільського товариства хоч не впали у благодатний ґрунт сусідки, все ж принесли свою користь: час минув непомітно. Домовившись між собою про дорогу назад, Орина подалася повз синагогу на базар, а Тома повернув коней до нічим непримітного двоповерхового будинку, який ось уже сьомий рік був центром москвофільського товариства повіту.

Прив’язавши коней у затінку під розлогими липами, що росли неподалік, Тома Білецький востаннє поправив на собі маринарку, стряхнув із чобіт пилюку і увійшов усередину будинку. Потрібна йому кімната була на першому поверсі, й Тома, лише хвильку повагавшись, обережно постукав. З-за дверей почувся голос, але Тома не розібрав, чи можна входити, чи треба почекати, тому для певності постукав іще раз.