Петро Лущик - Галицька сага. Велика війна

Віддихавшись, Федір закінчив:

– «Франц Йосиф власноруч».

Увесь час, поки Федір читав маніфест, ніхто і словом не прохопився, навіть вічно говіркі хлопчаки, здається, усвідомили важливість того, що відбувається. Певний час усі мовчали, аж той-таки Білецький зронив:

– То що, війна?

– Ти, Томо, або дурний, або нерозумний! – озвався сусід Мороза Гнат Валько. – Ти гадаєш, що цісар просто так прислав до тебе єроплан? Цісарська величність вирішила покарати сербів за те, що вбили престолонаступника. Що тут не ясно?

Григорій Мороз стояв похмурий і не вникав у розмову односельців. Федір, побачивши стан батька, обережно запитав:

– Тату, що з вами?

Батько перестав дивитися кудись в одну точку, перевів погляд на сина і сказав лише одне слово:

– Олекса!

Найстаршого сина Мороза Олексу лише минулої осені було призвано до війська, і він зараз проходив службу за Львовом, у Золочеві. Григорій єдиний раз відвідав сина весною, і той постав перед батьком у парадному військовому однострої, гордий за себе і за імперію, яку готовий був захищати. А буквально місяць тому Олекса написав, що його похвалили командири і натякнули, що скоро він навіть може отримати перше звання ґефрайтера, а для наочності вислав знімку, де він у повній військовій амуніції, навіть для переконливості начепив на гвинтівку багнет.

Сказане Морозом змусило спохмурніти ще двох чоловіків, сини яких також служили у цісарському війську, а Михайло Валько до того ж восени навіть мав повернутися додому. Тепер це навряд чи станеться так скоро.

Тут спробував розрядити обстановку Яків Смоляр, єдиний тесля у селі.

– Та нÍчого нам переживати! – сказав він. – Де та Сербія, а де ми! Та й скільки тої Сербії?

Але Григорій Мороз не поділяв цього оптимізму. Де б не була «та Сербія», якщо доведеться воювати, то невідомо, чи відсидиться у себе в полку його син Олекса. Напевне, такі думки роїлись у головах Гната Валька і Микити Нагірного, чиї сини теж зараз були далеко. Єдине, що могло хоч трохи розрадити стривожених батьків, було те, що всі троє служили в одному полку і завжди трималися разом.

– Нема чого переживати! – озвався Тома Білецький, єдиний у селі москвофіл, котрий намагався при будь-якій нагоді – а то й без неї – донести темним односельцям світло майбутнього руського світу. – Тому кажу прямо: війни не буде!

– Ага, єроплан просто так летів над тобою! – мовив Василь Вовк.

Він був ковалем, свою справу знав дуже добре, тому мав заслужену повагу серед сусідів. Траплялося, його кузня ставала місцем, де обговорювалися найважливіші події, причому вона користувалася більшою популярністю, аніж вечірки молоді, що їх вряди-годи влаштовував Тома.

– Тобі доступно пояснили, що цісар не пробачить сербам смерті престолонаступника, – вів далі коваль. – Це тобі не наші суперечки!

Але Білецький не вгавав.

– Та кажу вам: нічого не буде! Пам’ятаєте, позаминулого року болгари також почали з кимось воювати? Навіть резерв зібрали. А Семко Кандиба аж у Кам’янку їздив до своїх уланів. І що? Поплакали баби, сльози ще не висохли, як хлопи вернули домів, – говорив Тома. – І тепер так само буде!

– А це, вуйку, як ваша баба Явдоха надвоє казала! – почулося позаду.

Це до спільного гурту підоспів Семен Кандиба. Його хутір стояв віддалік од села, до нього вела дорога завдовжки майже кілометр, але Кандиба завжди вважав себе жителем села Перетин. Йому заледве виповнилося тридцять років, але з-поміж односельців у нього було найбільше поля, і дехто з присутніх навіть наймався до нього на роботу. Коли минулої зими він поховав батька – справжнього ґазду, до думки якого прислухався навіть Тома Білецький, що, окрім очільників товариства Качковського, не слухав нікого, – у селі думали, чи впорається молодий Кандиба з такою роботою.

Але на здивування сусідів у Семена виявився такий же твердий характер, як і в покійного батька Ілька, він одразу взявся за роботу, днями пропадав на полі, але господарку не запустив. Григорій Мороз, бувало, у міру своїх сил і коли не було нагальної роботи вдома, допомагав Кандибам, адже у Семена була молодша сестра Ганна, на котру кинув оком його Олекса. Та й дівчина також не залишалася байдужою до гарного юнака. Про щось більше нічого поки що не говорили, але з мовчазної згоди Ганни між батьком і братом було вирішено одружити їх після того, як Олекса відслужить у війську.

– Семку, ти, може, і більше начитаний від нас, але читаєш ти не те, що треба, – говорив Тома Білецький. – Якби ти читав правильні книжки…