Петро Лущик - Галицька сага. Велика війна

Невдовзі вона наблизилася настільки, що можна було розгледіти певні деталі. Невідомий механізм виявився напрочуд схожий на чорного крука, котрі, бувало, завдавали шкоди людським полям.

– Марто! Хведьку! – голосно покликав чоловік. – Ану хутко до мене!

Із хати одночасно вибігли юнак і дівчина, настільки схожі між собою, що відпадали будь-які сумніви, що це брат і сестра. Юнакові було дев’ятнадцять років, він був таким же високим, як і батько. Молодша на три роки сестра, що заледве сягала йому до плеча, мала приємне, майже дитяче обличчя.

– Гляньте на це диво! – знову озвався батько. – Скільки живу – такого не видів!

Діти як за командою підвели голови догори. Об’єкт їхньої цікавості саме пролітав над їхнім обійстям. Зірке око Федора встигло розгледіти двох людей, що сиділи у чудернацькій кабіні, на крилах якої чітко впадав у вічі малюнок австрійського прапора.

Звук досяг найвищого рівня, від чого навіть заклало вуха, і почав віддалятися. Провівши поглядом незнайомця, батько лише тепер, здавалося, опам’ятався.

– А де Василь? Куди це шило сьи поділо? – запитав він.

– Не сердьтеся, тату! Василь із хлопцями пішли на річку. Казав, що принесе в’юнів, – заспокоїла його дочка.

Тим часом за брамою з’явився сусід Лука Солтис.

– Грицю! Там, за селом, єроплян скинув якісь папери, – мовив він. – Хлопи послали малих, аби позбирали.

Гриць Мороз хвильку подумав, затим рішуче попрямував до брами.

– Хведьку, ходімо зі мною! Може, щось важливе, – сказав він. – А ти, Марто, постав на стіл обід. Ми довго не будемо.

Так утрьох – обидва Морози і Солтис – рушили вулицею на південь, куди вже стікалися нечисленні жителі села. Ще здалеку Гриць помітив, що здебільшого зібралися лише чоловіки, серед них була одна жінка, у якій він упізнав бездітну вдову Орину. Зрештою, у цьому нічого дивного не було. Рано поховавши чоловіка, Орина управлялася з господарством сама, нарівні з чоловіками, тому не дивно, що ті приймали її як рівну.

У декого в руках біліли якісь аркушики. Чоловіки їх розглядали, про щось перемовляючись. Побачивши батька, підбіг, тримаючи в одній руці аркушик, а у другій мокру наповнену торбу, наймолодший одинадцятирічний син Василько. Напевне, він усе ж наловив обіцяних в’юнів, про що свідчили заляпані багнюкою голі по коліна ноги.

– Ви бачили? – захоплено вигукнув він. – Єроплан пролетів просто наді мною!

Напевне, саме такі слова говорили своїм рідним усі хлопчаки, що спостерігали за «єропланом» із різних кінців села.

Батько лише кивнув головою.

– Що це у тебе? – поцікавився він.

Замість відповіді Василь простягнув батькові аркушик. Перше, що кинулося в очі, був портрет цісаря, який молився. Здивований Гриць Мороз передав аркушик Федору.

– Ану почитай!

– Правильно! Хведьку, читай голосно, щоб усі чули! – озвалися з натовпу.

Федір подивився на батька.

– Читай! – мовив той. – Зобачимо, що нам хоче сказати цісар.

Син підніс аркушик до обличчя.

– «До любих народів!» – почав він.

– О-о-о! – протягнув Тома Білецький. – Ми вже стали любими. Значить, справи цісаря геть кепські.

Але на нього зацитькали, мовляв, висловишся пізніше.

– Читай, Хведьку!

Той іще раз подивився на «підбурювача спокою» і вів далі:

– «Моїм гарячим бажанням було присвятити роки, які мені можуть іще бути даровані з ласки Божої, зміцненню миру та вберегти мої народи від жертв і тяжкого тягаря війни. Провидіння судило інакше. Інтриги переповненого ненависті ворога примушують мене в ім’я захисту моєї монархії після довгих років миру знову взятися за меч. Усе сильніше роздмухується вогонь ненависті до мене і мого дому, все більш відкритими стають спроби насильством відторгнути невід’ємні території Австро-Угорщини. Сербські злочинні діяння підривають основи державного ладу на південному сході монархії, щоб похитнути народ, про який я дбаю з батьківською любов’ю, в його вірності правлячій династії і батьківщині, щоб підбурювати молодь до злочинних і зрадницьких дій. Із безперестанною зухвалістю Сербії має бути покінчено, щоб не було порушено честь і престиж моєї монархії, а її політичний, економічний і військовий розвиток не зазнавав постійних потрясінь. У цю хвилину я повністю усвідомлюю масштаби свого рішення й особисту відповідальність перед Всевишнім. Я все вивчив і зважив. Зі спокійною совістю стаю на шлях, накреслений мені обов’язком. Сподіваюся на свої народи, які завжди, в усіх бурях об’єднувалися в незмінній вірності трону та виявляли готовність до найбільших жертв в ім’я честі, величі й сили батьківщини. Сподіваюся на хоробрі, сповнені самовідданої наснаги збройні сили Австро-Угорщини. І вірю, що Всевишній пошле перемогу моїй зброї».