Петро Лущик - Галицька сага. Велика війна

Гаврило Принцип пригадав інструкцію, отриману ним сьогодні вночі. Данило Іліч наголошував, що після роботи – за будь-якого результату! – усім належить зібратися на міському вокзалі: якщо все вдасться, то просто відразу виїхати з міста, якщо ж ні, то чекати на прибуття туди ерцгерцога, щоб довершити розпочате, адже у тому, що спадкоємець захоче негайно залишити місто, не сумнівався ніхто.

Гаврило Принцип покінчив зі сніданком, залишив на столику недрібну купюру (меншої просто не мав, адже вночі їм видали великі гроші) і вийшов на вулицю.

І застиг від несподіванки. Повз нього повільно проїжджав відкритий автомобіль, у якому сиділи Франц Фердинанд із дружиною і губернатор Боснії і Герцеговини Оскар Потіорек. Людей на вулиці було не так багато, а поліцейських і поготів. Рішення визріло миттєво. Гаврило вийняв із кишені браунінг, швидкими кроками підійшов до автомобіля і майже не цілячись натиснув на курок. Пролунав постріл. Франц Фердинанд схопився рукою за шию, звідки бризкала кров. Гаврило вистрілив іще раз, цілячись у губернатора, але після першого пострілу водій устиг натиснути на газ і куля потрапила в живіт герцогині Софії Гогенберґ. Усвідомивши, що він накоїв, Гаврило Принцип спробував повторити дії Неделька Чабриновича, але нічого, крім блювоти, ціан не викликав, а приставити до скроні пістолет йому вже не дали. Поліцейські і просто перехожі скрутили йому руки, повалили на землю і почали кóпати куди попало.

Останнє, що почув Гаврило Принцип перед тим, як знепритомніти, були розпачливі слова ерцгерцога:

«Соферль, не помирай, лишися заради наших дітей!»

Якщо рухатися гостинцем від Львова на північ і, віддалившись від нього на добрих сорок кілометрів, звернути праворуч на звичайну сільську дорогу, то мандрівник із подивом відзначить, що великі села, через які він досі проїжджав, зникли, а натомість то тут, то там серед буйства зелені острівцями виникли невеликі хутори, присілки, а то й поодинокі садиби. У давнину, про яку майже нічого невідомо, лише старожили, які розповідали історію свого села, обмежувались універсальним і невизначеним «це було давно!», маючи на увазі й часи Червленої Русі, і короля Станіслава Понятовського, і цісаря Йосифа, люди прийшли на ці терени та обирали місця для своєї осілості з розрахунку, щоб мати більше землі та близький контакт із сусідом. З часом садиби розросталися, поруч з’являлися нові, здебільшого з домочадців, які виросли, але хутірна система так і лишилася. Хутори отримували свою назву за прізвищем чи прізвиськом першого власника. А місцевість вабила до себе родючою землею, великою кількістю каміння для будівництва; колись тут водилися в незліченній кількості бобри, яких жителі використовували для приготування їжі, хутро йшло на обмін. Ліс, який прямовисною стіною темнів за десяток кілометрів на північному сході, давав будівельний матеріал, дрова для опалення, їжу влітку. У скрутні часи, коли зі сходу через село прокочувалася татарська орда, він рятував людей від ясиру.

Лісу, що відіграватиме у нашій розповіді не останню роль, можна дістатися лише однією дорогою. Минаючи цілу вервечку неначе натиканих на польову дорогу хуторів, подорожній проїжджав три кілометри на схід до побудованого на місці бобрового болота трохи більшого села, що утворилося злиттям декількох хуторів, поблизу нещодавно побудованої великої мурованої церкви повертав на північ і прямою дорогою рухався п’ять кілометрів до омріяної мети. Майже на половині цього шляху дорога перетинає інше велике село і прямує далі. Ліс, який увесь час наближається, змінюється, розпадається із суцільної одноманітної синьої маси, у ньому вгадуються окремі дерева. Він тягнеться майже прямою стіною ген аж на схід, відділений від лугів піщаною дорогою, неначе відрізаний гігантським ножем велетня окраєць. І лише там, куди прямує дорога, ліс у певному місці відступає, утворює велике півколо, неначе спеціально для того, щоб у ньому селилися люди.